Хан Газі-Гірей вихопив кинджал і вдарив собі у серце. Кинджал зламався. Під халатом у хана був панцир. Тоді Газі-Гірей переступив через поруччя й полетів з даху в провалля. За ним кинувся Нуззетогли...
Обидва з переламаними ногами, вони лежали біля Дніпра під стіною фортеці у кропиві, і паша втішав розбитого хана як міг...
На двадцяти, з сорока, уцілілих безносих і кривобоких, покалічених ядрами чайках, з гирилицею трофейних сандалів і неповороткою галерою кошовий отаман Запорізького Війська Богдан Микошинський тягнув додому, до Базавлуць-кої Січі. Козаки ледь гребли...
А першу Запорізьку козацьку Січ зі столицею на острові Хортиця в 1554 році заснував волинський православний князь Дмитро Вишневецький, знаменитий і знаний під іменем Байди. Йому набридло ходити під Польщею та її королем, і він в один день покинув на Західній Україні свою дідизну Кременець, села і хутори, покинув подаровані йому королем міста Черкаси й Канів на Україні Східній, сів на коня, підкрутив вуса і з шаблею та гаманцем поїхав на Україну Південну — у Дике Поле, на Запороги, в Пониззя Дніпра. У Пониззі, роздивившись, що воно і як, Вишневенький зібрав біля себе річкові, степові та озерні ватаги озброєного люду. Столицею для ватаг він обрав скелястий острів Хорт, або, як ще його називали, Хортицю. У 972 році печенізький хакан Куря убив тут першого запорізького козака, київського великого князя Святослава... Приглядались один до одного козаки й Вишне-вецький недовго. І він, і вони зрозуміли відразу: і їх, і його повивало одне — воля і гідність. Підсвітивши багаттями дикі над Хортом зорі, Вишневецький підняв козаків на війну з кримським ханом Давлет-Гіреєм, батьком Газі-Гірея, а заодно і з його патроном — турецьким султаном Селімом за відібране ними у козаків Чорне море. Своє Чорне море козаки мали мати собі. Билися вони дев'ять літ.
По страті Вишневецького-Байди на палі в Стамбулі запорожці подивилися на себе збоку: так ось вони які люди, яка сила, яке товариство! З розкиданих по Дикому Полю та Дніпру безпритульних ватаг зробилося військо. Тепер, об'єднаних Хортицею, їх стали остерігатись, а то й підлещуватися до них ті ж самі татари і турки, а також московський цар Іван Грозний та польський король Жигмонт-Август. Особливо ж козацтво відчуло себе на силі з такими своїми призвідцями, як гетьман Ко-синський, коли він був ще живий, коли ще не вбили його у Каневі польські жовніри, та нині сущий гетьман Григорій Лобода. Лобода, правда, не вгодив їм і недавно подався на Київщину гетьманувати над реєстровими козаками. Як пішов від них Лобода, на Великому Колі запорожці проголосили собі кошовим Микошинського, і хоч у першім із ним поході половину їх під Очаковом перебито, та що вже вдієш? Зате турки й орда — принаймні, орда! — надовго зарубають собі козаків на носі!..
Сорок років пробули запорожці на Хортицькій Січі, а три роки тому знайшли для життя собі інше, безпечніше місце — неподалік від Хортиці вниз по Дніпрі, на його притоці, що звалася Базавлук. У гирлі цієї притоки під такою назвою й острів: острів Базавлук, що із татарської мови по-нашому означає крига, лід. На цьому острові і вкопало козацтво свої нові курені Ба-
завлуцької Січі. Кращого місця годі було й шукати! Зі сходу, з татарської сторони, оберігав товариство Дніпро. З заходу, від Дикого Поля, під лобатим, з червоної глини, тернистим кряжем, бурчав сам Базавлук — ріка з характером, звивиста і глибока. З півночі та півдня біля нової Січі стояли прісні лимани — Бейкуш та Журавлинський. А випаси, а гаї, а діброви в лиманах на островах! А плавні! Плавні навколо такі, що коли в них не заблудиться вуж, то скаже Богу спасибі. Дякую, скаже, тобі, мій Господи, за те, що я, з жовтими вушками вуж, у цім безкінечнім плетиві, нависанні, диханні та булькотінні не заблудився й щасливо доповз додому!.. От що скаже Богові вуж.
Козаки ледь гребли. Гребли вони вже два дні. Пішов третій. Ще позавчора, відразу після Очаківської веремії, вчорашні невільники перебрали в козацтва, — аби воно відпочило, — на чайках весла, та позахекувалися невдовзі, заморилися, змиленими від поту руків'ями поздирали коліна і натовкли груди. Стало видно, що до цієї роботи вони не годяться: весла у них вилізали одне на одне, заклинювались, бо який гріб, який ще тільки весло підіймав, третій ціпав своїм не по воді, а зверху по веслах інших. Врешті козаки перейняли весла назад, а невільників посадили терти на тертках сир: на кожній чайці у запорожців тулився на задку зашпакльований наглухо погрібець, де вони, як вихоплювались на море, ховали в бочечках криничну воду, набої, порох, сіль, пшоно, кругляки овечого сиру й по білій, перестеленій м'ятою, чистій сорочці.
З тихого неба накрапав тихий дощ. Незабаром і Січ. Перед Січчю Дніпро помілкішав. Під своїм правим берегом, де плентались угору по нім козацькі чайки, Дніпро приліг ніби на відпочинок, на тепле, знайоме лежище, аби понюхати буркуни — білі та жовті стебелисті буркуни, що пахли над ним усе Боже літо. Дніпрові якраз у цьому місці притишені води пропахувалися медвяними буркунами до дна. Намедені, звідси вони знову розганялись до моря. Чорне солоне море, прийнявши їх, не могло тими солодкими дніпровими водами натішитися, бо їх, солодких, любило пити не лише воно, море, а й морська його риба.
Назустріч флотилії виповзли острівки. Вони закупчились осокорами й повільно, пішли біля чайок, сандалів і дебелої з жінками галери. Повздовж острівків по ніздрі у воді остуджувались олені... їхні темні при синій воді очі незворушно стояли поміж білих лілей і не кліпали: олені проводжали своїх козаків-сусідів до їхнього дому, на Січ. За оленячими притопленими у воді рябими гузенцями з потемнілої лепехи рохкали невидимі дикі свині — цямкали корінцями кнури і льохи, а поросятка покувікували...
Та ось перед чайками дурманячим духом задихали плавні: дрімучі, затягнені ряскою та кугою, плюскотливі від качви, лебедів і водяних курочок, зроду некошені очерети стояли, як зі списами військо. Церемонні, шляхетні чаплі біліли на очеретяних гніздах у ситнягових пролизах. Жовтими лагідними дзьобами чаплі ніжно скубли своє рожеве підкрилля, здували дзьобами з підкрилля пух і задумливо стежили, як він коливається над ситнягами й тане...