Гармати і прапори чорніли та зеленіли й на другому боці Очакова, з півночі, звідки до нього підходив степ. Він залягав під Очаковом мовчки, і понад ним, як білі воли, повільно ступали літні останні хмари.
Та ось повітря над степом напружилося, зробилося прозоро-скляним, і по нім наче хтось раз від разу зачав подзеленькувати залізною паличкою. Пересохла земля, як до краю напнута на бубоні шкіра, взялася таємничо дудніти, ніби ось-ось мала тріснути. Здалеку понад степом зірвався вітер і поніс на Очаків сухі заячі бубки та пташине пір'я. Пересушені буб-ки затарабанили по червоних турецьких фесках очаківського гарнізону, його вивів за стіни фортеці її комендант двобун-чужний паша Нуззетогли. Сипахи, притримуючи піддиблені вітром фески, позиркували на свого сераскира. Він виставив їх зустрічати з походу кримську орду і хана заскоро, й тепер вони мусили мотати головами, ухилятися від летючих заячих кім'яхів. Сердився на себе й Нуззетогли, бо вітер, женучи зі степу пташиний мотлох, понатикав йому в вуса пір'я, й тепер його вуса ворушилися над губами, як сірі перепели.
Нуззетогли дивувався: ще, здавалося, вчора хан Газі-Гірей з Криму через Очаків пішов на Дунай, а вже сьогодні скаче назад. Щось, видно, з ордою в поході трапилось.
Хана Газі-Гірея Нуззетогли ревно любив. Написані молодою хановою рукою вірші Нуззетогли шепотів навіть уві сні — так вони вливалися в душу. Газі-Гіреєві газелі та касиди танули на устах, як шербет, і, прочитавши їх один лише раз, вже хотілося любити і воювати. Одне паша не міг зрозуміти: як великий татарський поет, хан з іменем Газі-Гірей, що й спав на коні, не витягав із стремена ноги, міг писати такі божественні вірші? З війни у війну, то помагаючи султанові гнути Персію, то, як тепер, Габсбургів на Дунаї, а то й кидаючись у набіги з ордою сам, не вилізаючи з Молдови, Польщі, а особливо із України. Винуватець пожеж і крові, звідкіля у нім бралася тиха молитва, щоб з кінчика очеретяної тростинки, заточеної ятаганом, у відсвітах кізякового вогнища, лягати на папір золотими словами любові?.. Це до Нуззетогли ніяк не доходило! І він знав, що воно ніколи до нього й не дійде. І паша давно перестав тим перейматися, бо щоразу від ніжної думки про те, що поезії Газі-Гірея повторює увесь правовірний світ, у його немолодій голові зачинало п'янко шуміти, як після випитого цеберка просяної бузи...
З вітру, зі степу, з тремтливої биндочки, де небо і степ між собою стулялися, повільно з'явились і почали напливати крислаті волячі роги. Нерівними сизими хвилями вони розтягайся і розляглися по небозводу. Чорними блішками з боків тієї волової в мареві череди зацяпотіли на конях татари. Повітря натягнулося і забриніло до луску. Земля задудніла дужче. Подужчав і вітер, поніс не лише кім'яхи та пір'їни, а й зажбурляв з ковили бурим паліччям невідомо чиїх кісток. Сипахи підняли ятагани, щоб від кісток відбиватися, аби яка розвітрена мертва рука чи нога не влупила по лобі та не вибила ока.
Над волами, як паша й сподівався, кошлатими кожухами вивернулося до неба курище, і з нього ледь чутно захлюпав жіночий розпач. Настрій в Нуззетогли розквітнув: хан Газі-Гірей повертався не впорожні, а йшов з ясиром... За волами від невідомості і спраги ревли заслинені бугаї, корови і телиці. Збита ратицями земля заліплювала худобі ніздрі та вії. Худоба оглядалась крізь пил на своїх хазяїв, та зів'ялі господарі мовчки перебирали ногами, витирали брилями чола, а їхні полонені плечі і руки опадали та звисали вздовж сорочок. їхнє невільне око ловило степ. Воно ще хапало його, затягувало у зіниці, перемацувало кожну в степу бадилину, та марно — запорожці як вищезли! їх з-під неба як видуло, бо хоч би один козак показав з ковили шапку чи шаблю! А ніде тобі ні душі!.. Як не чути було й Наливайка. Ну, та вже добре — Наливайко від них далеко, він за вітрами та могилами, він має скруту з поляками. А де ж поділися низовики-ко митники? Йдуть полонені під самим носом у Запорізької Січі, і вже пахне Дніпром, уже квенькають чайки, а там за Дніпром і Крим...
За чоловіками на гарбах-котигах, на полудрабках, мажарах і возах, на мішках з борошном, гречкою, на котушах воску, тулилися жінки, молодиці — дехто і з малюками, — дівчата
4-223
й монашки. Очі вони вже виплакали і, щоби не вмерти, почали співати. Для татар, що не спускали тривожного ока зі степу, було б краще, якби жінки квилили та голосили, бо від їхніх, що млоїли серце, пісень заплакали і татари. Снуючи поза гарбами і возами схудлими кіньми, татарські чамбули смоктали пахучі з вуликів стільники, — мед стікав їм по ліктях на гриви коней, — і плакали. Чорнобриві жінки співали, а кримчаки витирали на я ми стих щоках медові, запилені сльози, ревли разом з бугаями та жалкували, що доведеться жінок продавати: кого у Персію, кого у Туреччину, Вірменію, у Багдад чи в Єгипет, аби взяти за них добру копійку. Може, хто й лишить собі яку при отарі, а хто, молодший, й ожениться та буде мати собі з українкою домашню орду кріпкеньких діток-башибузуків...
З тисячею нукерів Газі-Гірей відірвався від тупотняви, рипіння та співу на два польоти стріли. Самого Очакова ще не було видно, як не було видно, — пронеси! пронеси! пронеси! — і запорожців, та коли виглянула з-під хмар, мов брин-душа з-під снігу, очаківська мечеть, серце ханове потепліло. Газі-Гірей скочив з коня. Позлазили з коней нукери, витягли з-під чапанів килимки, простелили їх під коліна і проказали Аллаху хвалу і славу.
Хан молився і шепотів: "Аллах, звільни мою душу від мого війська! Набридло воно мені й остогидло, що я вже не можу! На Дунай до султана я не дійшов. Мусив я повернутися, бо мене перестрів Жолкевський, а ззаду оббіг Наливайко. Рятуючись, я перескочив Дністер назад і з твоєю, мій Аллах, поміччю проскочив і Наливайка. І хоч знав я і знаю, що втечі моєї мені султан не простить, та був я, Аллах, щасливий, що тікаю додому. Аж ні: тільки проскочили ми Наливайка, як моє військо розшугнулося по Україні. Моє нужденне, змалку голодне, й через те загребуще військо розскочилося за ясиром!.. Господи, скільки ми вже тягли і корчили Україну! І вже б, здавалося, все: пропала в попелі ця земля! Та минає рік-два, як знову виростають на ній жінки, млини і худоба. І ми знову тягнемо з неї... Молюся тобі, мій Аллах, і думаю, а коли не проститься нам даром усе, що ми робимо із цією землею, і колись, не знаю коли, а обернеться воно нашим власним розором? Може, колись, — не доведи, Аллах! — хтось отак само, як ми Україну, обдере, пожене й розжене по чужих землях і нас? І ми, розпорошені, понівечені й озлоблені духом, будемо жити поміж чужими людьми, наче той народ-сирота, і плакати та проситися до себе додому, в Крим, а там, на нашому місці і замість нас, будуть сидіти вже інші люди... Не приведи, Милосердний, до цього!.."