Наливайко мовчав. Він слухав діда і слухав, як мороз щипає натерте снігом обличчя — щоки розгорілись вогнем. Від того малинового на щоках горіння снігові Наливайкові вуса стали підтавати. Мокрим інеєм взялися й брови. Лише ніс, як світив на нього місяць, з одного боку був чорним, а з другого — голубим і видававсь від морозу іще рівнішим і тоншим.
Дід Максим і дядько Кирило, а з кучугури й Петро та Яків розтривожено дивилися на Северина. Від Наливайка, вже як від княжого сотника, вони чекали чогось нового і про Ко-синського та козаків, про князя Василя Острозького та його сина Януша, а ще, може, й про те, чи знає король Жигмонт, як допалися поляки до України, як вони мають українців за худобу, за бидло і душать та нищать православну віру?..
Та Наливайко мовчав. Лише раз і вдруге він тернувся шиєю об комір кожуха, ніби той комір був йому затісний, зітер з брів вогкий іній і сказав:
— А чого ми сюди прийшли?
— Ай справді? — вигукнув дід. — Я розтеревенився, а ви, хлопці, — вам аби слухати! Беріться за кучугуру, бо де там наша під снігом Галя?
Петро з Яковом знову взялись за лопати, так, що держаки в їхніх руках позгиналися. До ніг Наливайка, діда й Кирила білими оберемками полетів сніг. Копачі вривалися у замет, як борсуки, й через кілька хвилин Наливайко з сватами дивилися на їхні шапки вже згори.
— Бе-бе-бе-е-е! — раптом почулося чи то з-під снігу, з-під рипучих чобіт та лопатЖбура і Шийки, чи з-понад Збруча, з мінливого морозяного палахкотіння, в якому срібно горіла по саме небо земля, дихав невидимий під снігами Гусятин. — Бе-е-е!.. — жалісливо потекло над вовчими й заячими слідами й так само раптово стихло...
— Звідки і що воно бекає? — підняв до місяця вуса дід Максим, дослухаючись ворухнув вухами і, аби собі не заважати, перестав дихати.
Кирило ж, так той, навпаки, нагнувся до чобіт і став наслухати кучугуру:
— Хтось бекає, та де?
—А може, то нам причулося? — спитав сватів Наливайко. — Петре, Якове, і ви щось чули чи ні?
Петро і Яків перестали копати. Вони стояли на дні розкопу й прислухалися теж.
— А ви? — спитав перегодя Жбур. — Бо ми з Яковом почули це бекання добре й подумали, що це, Северине, хтось із вас бекнув від морозу.
— Та який, прости Господи, чорт міг бекнути серед нас, — опустив з місяця вуса у кучугуру до Петра і Якова дід Максим, — коли я, грішним ділом, подумав, що це забекав, притомившись, хтось із вас!
— Таке скажете! — обурився Петро Жбур. — Та для нас розкопувати й викидати сніг те саме, що викидати пух! Ось гляньте! — І Петро з Яковом замиготіли лопатами. І сніг голубими кім'ями обсипав Наливайка, діда Кирила, так що вони на крок вщстутгили.
Котрийсь із снігових кім'яхів усе ж упав дідові на голову і збив шапку.
— Ви ж глядіть, як будете так копати, то не викиньте під гарячу руку мені на голову й Горошкову хату! Бо ще мені замість шапки не вистачало на голові Горошкової хати! — нагинаючись за шапкою, крикнув у яму дід Максим. Крикнув і замовк, бо знову оте "бе-бе-бе" затремтіло в повітрі, як морозяні іскри.
— Відкопуємо димар! Стріха! Бачимо стріху й одвірок! Двері! — 3 блідої снігової глибини почулося дихання Жбу-ра. — Це їхня хата! Галю, Галю!.. Тітко... Северине, як звати Галину матір?
— Докія! Тітка Докія! А що? — нагнувся над ямою Наливайко.
— Тітко Докіє! Тітко Докіє! Галю! Галю! Як чуєте, то відозвіться! — смоляним своїм басом загув Петро.
— Бе-бе-бе! — озвався з хати полохливий грубенький голос, а за ним і голосок тоненький: — Бе-е-е...
— Тітко Докіє! Галю!
— Бе-бе-бе!..
Петро з Яковом переглянулись. Лопати в їхніх бурякових руках завмерли. Яків нишком перехрестився, а з плечей і спини Петра Жбура засвітився навпроти місяця легкий туманець.
— Ви там що — повмирали? Чого мовчите? — гукнув їм униз Наливайко.
— Та — бе-бе-бе... — відповів Наливайкові Петро.
— Бе-бе-бе, — підтримав Петра і Яків.
— Що — бе-бе? — Наливайко глянув на діда. Дід тільки підняв до вуха плече.
— Та бекають! — уже вдвох, в один голос, заговорили Петро та Яків.
— Хто?
— Та вони ж!
— Хто — вони?
— Та я хіба знаю — хто? — зашепотів Жбур. — Хіба я бачу?
— Бекають ось у мене під чоботом! Під носком!
— То копайте далі!
— Не можемо! Нам покорчило руки! Не можемо розігнути пальці.
— Ну й хлопці-хлопці! Будете ви у мене сьогодні биті! — Наливайко скинув кожуха, кинув його на руки дядькові Кирилові й зсунувся на спині по снігу в яму.
— Дай сюди лопату! — сказав він Жбурові...
У закиданій снігами хаті Горошків було тепло і світло, як літнього дня. На столі й на покуті під образами, на миснику, на коминцю рівно і ясно горіли свічки. Світлом своїм вони нагнулися лише один раз, коли знадвору нагнали кожухами до хати зимового духу свати, Наливайко та його товариші. Свічки гойднулись і випросталися... Галя стояла в червоній плахті, в білій з намистом сорочці і на руках тримала ягнятко. Біля Галі в темній запасці, в зеленій оксамитовій корсетці — Галина мати. З-під столу виглядала вівця.
— Бе-е-е-е! — вона першою й привітала гостей.
— Бе-е-е! — вслід за мамою привіталося і ягнятко. Галина мати, побачивши в руках дядька Кирила хлібину,
полохливо глянула на Наливайка й приречено обіперлась на стіл. Галя ж уся на свічках засвітилась! Тепер м'яке й тепле світло облягало лише її, ніжно й лагідно обнімало за шию і плечі, пригорталось до рук, заглядало у невеличкі карі Галині очі... У його теплому золотінні й сама Галя стояла, як свічка. Здавалося, заговори тепер хто, задихай, і оця свічечка-Галя захилитається-затремтить і відразу ж згорить, змерехтить у всіх на очах, погасне — і всім стане темно.
Наливайко сторожко дивився на Галю — і ніби й не на неї, на тітку Докію — та і її ніби обминав поглядом... За Наливайком, щоб не витріщати на Галю очей, кидали бровами по хатніх кутках, на стелю й на стіни Петро з Яковом.
Дід Максим і дядько Кирило вийшли на середину кімнати. Дід витер шапкою вуса:
— Добрий вечір вам, пані Докіє, і тобі, Галю. З Різдвом Христовим!
— І вам, дай Боже, добрий вечір, і вас із Різдвом Христовим... — сказала тітка Докія, і Наливайко помітив, що вона потрохи стала приходити до тями.
Тоді дід Максим і дядько Кирило підійшли до столу, поклали на стіл хлібину, а з нею від Лопушкового хлопчика калача. А коли дід Максим нагнувся під стіл і сказав вівці "бе-бе-бе",—тітка Докія кинулася від стіни підсувати до столу лаву. Та Петро і Яків були вже напоготові, вони підхопили лаву й пішли за господинею. Галя ж тим часом вийшла з ягнятком до іншої кімнати і там заховалась...