Для Жолкевського битва почалася невдало. Зранку він думав поскубти Наливайка, щоб виманити хана туди, де проти нього стояла б уся польська міць. Та не встиг Жолкевський як слід зчепитися з Наливайком, як орда обійшла його нижнім плавом Дністра, надибала чи, може, їй показали місцеві буджацькі татари брід, і вона легко перескочила воду й погнала через Молдавію на Дунай. Жолкевський кинувся за татарами.
А Наливайко тим часом відрізав від орди всі її табуни і все, що з ними і коло них було. Кримські та буджацькі охоронні чамбули бились за табуни як навіжені, билися з Наливайком з досвіту до півдня, та дарма: він захопив три тисячі коней...
Прямо з ноги, з галопу, в сірих клаптях сухої піни свого Куріпочки сотник наливайківського війська Петро Жбур вихопивсь на висмалений спекою, глиняний, в молочаях при-дністровий горб і оглянувся: де сотня?
У сірих кущах шипшин, під ребристими гніздами сорок і сорокопудів, на засапаних, втовклених, з вибалушеними очима, проітгутих конях його сотня продиралась за ним.
Сотня була вся. Всі сто. До одного.
Петро передихнув. Передихнув й опустив шаблі. Легкі в бою, тепер, після бою, шаблі поважчали й потягли руки донизу, — Петро бився двома.
Він витер вуса об гриву Куріпочки й закрутив носом. Перемішані його і кінський піт ударив у ніздрі таким ядучим часниково-болотяним духом, що Петра аж скулило.
— Ох і запах! — сказав він Куріпочці, засміявсь і приклався до гриви ще раз.
Задиханий, мокрий, солоний Куріпочка ціпнув на боці рудокрилого ґедзика і пригнув до молочаю довгоморду, зчорнілу, як стовбуряка, голову. Дрібними темно-вишневими очима він косував на Петрові чоботи, на стремена: бігти далі, чи як? Я б уже далі, може, й не біг...
Маслакуватий зроду, з проваленими, вичовганими Петровими коліньми боками, — Петро правив Куріпочкою в боях коліньми, бо руки були при шаблях, — з обрубаними в сутичках вухами, Куріпочка покрадьки позиркував з горба на долину, де в жовтім гойдливім мареві білим воском плавилися татари. В пекучому степовому зибінні на пласких куцу-ватих своїх бахматах ординці підскакували наче на місці, і лише по даленіючих чорних баранячих шапках можна було вгадувати, що вони дають дропака.
Задиханим, нетерплячим півколом Петра обступила сотня. Козаки, як сірі дубові клюки, горбилися над злиплими кінськими гривами, й руків'я шабель ще порипували в їхніх сухих розгонистих руках.
З козаків, як і з Петра, виходив не то пил, не то дим. Звуженими, гострими очима вони пильнували з горба татар, шелестіли сивими неслухняними язиками й поглядали на сотника.
Та Жбур вже опустив шаблі. Меткий степовий коник вистрибнув з молочаю Куріпочці на гриву, сів навпроти Петра й заходився чистити сірими, а знизу жовтими крильцями задні лапки.
— Хай цим татарам чорт!.. Хай їх чорт доганяє... Де б це його вмитися? — сказав Петро і вмовк. Схилив до плеча голову й став наслухати: з долу, з землі, з молочаїв, з-під Куріпочки щось ніби стиха заговорило, жалібно зажебоніло, неголосно заспівало. І сам Куріпочка вловив оту вуркотливу пісеньку, напружив обрубки, напружився сам і незмигненними очима витріщився на тонке синє небо...
Петро поклав шаблі впоперек сідла, приплющив сизі запилені повіки, й така благодать розлилася на його молодому лиці, що він аж пирхнув: Куріпочка розпочав, а за ним і всі коні... Здротянілий від спеки молочай став під їхніми животами ходити та нагинатися — після бою коні спорожнялися тяжко і довго. Темно-жовті струмені твердо в'їдалися в пропечену глину, і козаки, слухаючи потужний з-під коней дзюрк, попритихали в сідлах, як миші...
Куріпочка ж, як на зло, примудрився втрапити прямо у ховрашкову нірку, — бо хіба знав? хіба бачив? — і цідив, цідив у ню, аж поки з нірки не виліз і сам голомозий господар... Посоловілий, з побілілими, звареними очима, він страдницьки свиснув і впав. Куріпочка відскочив убік, мало не скинув із себе Петра й, оглянувшись на ховрашка, гидливо відвернувся до Дністра, туди, де при березі, при солодкій воді тихо й щасливо доцвітали пізні зозулині черевички...
Петро сказав ховрашкові:
— Ото щоб знав! Вирив собі хатку, де став мій Куріпочка... Панове, я б оце, грішним ділом, і скупався. Як ви?
— Петре! Петре, глянь! — вигукнув Яків Шийка, і його іржава очеретяна шия вистромилась із кістлявих плечей, аж зігнулась. — Що то за хмара якась перед нами?
Та Яків Шийка дивився не туди, куди треба. Петро і вся його сотня вже відвернулись від Дністра і вдивлялися в степ, де під пухкотливими хвилями пилюги розбурхана голота зганяла до гурту татарських коней.
З балок, вибалків, пересохлих ярків і ярів у руду придністровську долину темно-бурими тупотливими річищами, кидаючись навсібіч, з лошатами і без лошат, штовхалися вивітреними боками татарські жеребці й кобили. Сірим груддям під ними котилися отари овець, а кози, наковтавшись при землі всілякого смороду, стрімголов вискакували на хребти очманілих коней, аби вільно дихнути та глянути, чи нема де в степу чого ускубнути?
— Кось-кось-кось! — ревла розіпріла голота й тремтіла, що нарешті у кожного буде хоч і татарський, та свій — власний! — кінь, а то й ще один у запасі. А з кіньми сірома вже не сірома, а козаки!
Хто з дишлом, хто блискаючи мідними шишаками на бичі, бойовим ціпом чи сухою сулицею, ратищем чи вилами, — хто з чим ганялися нетяги за бахматами. Та відхвицькувались, відгризалися татарські коні-полончаки. Вигуляні стригуни з набряклими жилками-батіжками в пожовтілих від люті очах цапали голоту за плечі й руки, рвали за що могли. Жовтозубі гарячі морди вовчо шкірилися над мотузяними вуздечками, а ті з жеребців, що не могли вже ні кусатися, ні втікати, падали на спини і відбивалися від нетяг копитами, і дехто вже спльовував під ноги кров, а дехто вбивав кулаком на місце щелепу, що з'їхала від копита набік.
Ближче сюди, до Жбура, на малиновому будяковому пагорбі, без шапки, в сірій розстебнутій сорочці, чорний, як шпак, сидів на Сватові Наливайко. Він дививсь на своїх недолугих тімах, підкидав вороного чуба й світив зубами...
Петро усміхнувся й собі і крізь чобіт почув, як забухкало серце в Куріпочки: його Куріпочка був родом з племені коней-татарчуків. Ще коли в Острозі на базарі його продавав Петрові татарин-купець, то казав, — правду чи, може, й ні, та, видно, що не брехав, — що колись він цього молодого коника з молочними ще зубами виміняв за юрту у буджацьких пастушків по той бік Дністра під Кілією, й ось тепер уже Петрів Куріпочка, кліпаючи на биту і гнану свою рідню, потихеньку плакав.