Ополченці як попадали, так і лежали. Лише легкі клубочки викочувалися з-під їхніх шапок — то парував надиханий хапкими ніздрями сніг. В озвірілому — довго ж не було! — світінні подвійного від морозу місяця вогкі, обернені догори шляхетські гузна стали блищати. Знову бралося на кріпкий
мороз, і гузна почало затягувати синім льодком. Ніхто не ворушивсь, не піднімав голови. Навіть ротмістри. Всі вже боялися тієї страшної козацької зброї...
А на вигоні знову було безгомінно. Навіть сірі гілки тополь, здавалося, стали іще рівніші, тонші й тихіші. Тиша над лежачою шляхтою і над зачаєним вигоном наросла вже така, що Наливайко почув, як у Свата задзвеніло у вусі...
Раптом з північного боку П'ятки, де наступав Януш, зойкнув дзвін, і в небо загоготіло полум'я. Воно піднялося так високо й стрімко, що його відсвіти затанцювали і на вигоні, і на лежачій шляхті, і на обличчях Наливайкової сотні. Примружились і захропли коні. Сухий бухкотливий вогонь прохромлював небо, і в тому вируючому вогняному смерчі, на самому його вершку, Наливайко та його сотня раптом помітили піднятий вогневищем із церкви золотий хрест. Перевалюючись з боку на бік, хрест завис над П'яткою. На золотій його хрестовині, — Наливайко бачив і це, — вчепившись за неї закоцюблими лапами, сиділи обвуглені ворони. У гогітливім палаючім небі ворони хреста ніби й тримали.
Шляхта підвела зі снігу голови й зблідло дивилась на нього. Затим зіпнулася на коліна й стала молитися та хреститися.
Стали молитись і хреститись Наливайко і сотня.
Лише на вигоні ніхто не звертавсь до Бога. Там ніби не було нікого.
Хрест ще трохи повисів, потім поклонився усьому тому, що він з-попід неба бачив, тоді ліг наче на спину і попрощався з Богом, а вже потому разом із воронами сторчма полетів униз, в жаріючу купу попелу — в те, що зосталося від його церкви.
Януш, гусари і драгуни відсахнулися. Падаючий хрест розпластався на попелі. Іскри й вуглини закидали Януша з головою, задиміли в драгунських бородах і вусах, понабивалися коням у гриви й гусарські крила. Засмерділо смалятиною. Гусари і драгуни позіскакували із сідел й заходилися згрібати сніг — гасити коней і один одному крила.
Януш увесь цей час дослуховувавсь: і тоді, коли церква горіла, й тепер, коли вона догоріла. Ні з полум'я, ні з-під церковного попелу і влетілого в нього хреста — ні тоді, ні тепер не вихопилося ні голосу, ні зойку. "Та невже, — думав Януш, — й козаки разом з церквою мовчки згоріли?.."
— Пане сотнику,—до Наливайка, мляво ступаючи зіпрілими в чоботях ногами, підійшов ополченський капітан. — Я вам не наказую, а прошу як брата. Ви, пане сотнику, нас прикриваєте, а гультяйської кінноти, дзєнька Богу, поки не видно ніде. Наші ж ополченці вже видихалися до краю, то, пане сотнику, чи не пішли б ви попереду нас на цей вигін? Бо ми не можемо... боїмося його. Ви бачили того знаменного хреста? Тепер наші ополченці не підуть на вигін нізащо.
Наливайко глянув на зальодовілого, лискучого під місяцем капітана і кивнув головою.
Капітан спочатку не зрозумів.
— Цо, пан, цо? Як вас розумець? Наливайко знову кивнув.
— Я ж вам кажу, пане капітане, що все буде так, як ви просите.
— То так вас і розумець?
— А як же по-інакшому? — І раптом така тута й нудьга облягла Наливайка, і так йому захотілось в Гусятин, під білий різдвяний місяць, до Галі, на овече "бе-бе", на ніжне завивання вовків і вітру в димарях, на холодець, на чарочку і на щедрівку, на оповідку діда Максима про Січ, про Омеляна Горошка...
— То ви про щось мене запитали? — Наливайко ніби проснувся.
— Я, пане сотнику, кажу вам про вигін. Про цей проклятущий вигін.
Наливайко знову кивнув головою.
— Цо, пане, цо? Як вас розумець?
— Спробую, пане капітане. Я спробую.
— Цо, пане, цо? Наливайко знову покивав.
— Цо, пане, цо?
"І де ти в чорта взявся на мою голову? — скривився Северин. — Пристав, як сльота!.."
— Цо, пане, цо?
— Спробую, капітане! Я спробую! Спробую!
— От, от! — зрадів капітан. — Як тільки, пане сотнику, ви прорветесь на вигін, то ми, можете не сумніватись, побіжимо за вами! Можете не сумніватись — слово гонору! — І важкими запареними ногами він нарешті поплентався до своїх ополченців, що залягли за п'ятдесят метрів від Наливайкової сотні.
Наливайко почув капітанів обнадійливий голос, і ще він почув, як шляхта полегшено передихнула—і раз, і вдруге, і втретє...
Тепер ополченці дивилися лише на нього. Вони бачили: ось він, цей сотник із Острога, піднявся в стременах і щось крикнув. Його тихий рішучий голос владно пішов від коня до коня. І ось усе його синє під місяцем військо, всі п'ятсот коней, раптом... повернулось до шляхти хвостами... Коні розвернулись до шляхти гузнами і чвалом, не поспішаючи, рушили з П'ятки назад, у поле, в напрямку Острога, звідки й прийшли... Забряжчали лише гнуздечки та зхоркнув, ніби засміявся, чийсь кінь...
Від такої несподіванки, від такого удару ополченці побараніли. "Зрада, зрада!.." — прошурхотіло шерегами.
Не йняли віри ротмістри і капітан: "Як? Покинути нас напризволяще? Навіть не пояснити — чому й навіщо? Отак залишити союзника і піти? Бидло! Бидло! Бидло було і є! Схизмацька пся крев! Пся крев! Пся крев! Ми помітили недобре ще тоді, коли вирушали із Острога, ми, ротмістри і капітан, відчули і розкусили цього сотника... Та й пізніше, як добирались до П'ятки, — не дуже-то він нас прикривав! Видно було по його скрижанілих очах, що він іде з нами лише з наказу, з примусу свого старого князя!.. А тепер? Що робити тепер, коли ми лишилися віч-на-віч перед вигоном, де й не встати, і не побігти, а тільки лежати? Бо як встанеш і побіжиш — буде те, що було півгодини тому: запорожці викосять до душі!.. Вся надія на Януша. Та де ж він? Де він з двома тисячами гусарів і драгунів? Можливо, запорожці косять і їх, як нас?.. Тоді — пропали. Та і як не пропасти з оцими селюками, що пішли у похід лиш за тим, щоб добре заробити і щоб їм наділили земельки на Україні... Що ж, тепер уже зароблять, тепер козаки їм наділять по два мерзлих аршини на душу... Бач, думали, що похід їм буде за веселощі, за розвагу і за приємність, як ото випити у корчмі гальбу пива!.."