Куріпочка винувато кліпав очима, згоджуючись, і видно було по ньому, що він і справді заздрісно дивиться на породистих під гусарами жеребців, так само, як і на вітроногого Наливайкового Свата, що відкопилив губу й зверхньо, — і на поляків, і на своїх, — козирив вухами...
Януш заходив в Острог як тріумфатор: вигнані Косинсь-ким з Правобережжя Дніпра ксьондзи і шляхта вітали його як свого збавленика; собаки гавкали; дерли горло півні; ворони каркали; горобці цвірінькали; дітворня билась навкулачки; корчмарі вискоблювали у корчмах столи до білого; корчмарихи застеляли ліжка хрусткими чистими простирадлами; іудеї раптом заговорили по-своєму; польські молодиці поїдом їли очима одна одну й пропихалися до знаючих собі ціну гусарів поближче; німці й литовці викочували з льохів бочки; вірмени різали баранів; греки шаткували свіжу капусту; італійці місили тіста... Лише сербські й болгарські купці, ревні прихильники православ'я, накидали штельваги на двері своїх лавок, зачиняли їх і нишком спльовували на Янушеве військо через плече... Не було видно на вулицях й міщан-острожан: поховалися по хатах, кузнях, майстернях, коморах, стайнях, пекарнях, куш-нірнях, шорнях — і так тихенько сиділи...
А Петро Конашевич садив у дзвони! Вчепившись за прив'язане до мідних бил-язиків мотузяччя, просунувши в петлі ноги, він витанцьовував, корчився на мотузках, смикав то за одну, то за другу, а то й за кілька разом і вибивав із дзвонів усе, що в дзвонах було! Сорочка на Петрові тріснула, то він її, аби не заважала, скинув, і тепер його бугриста, як снігова кучугура, спина корчилася й танцювала услід за руками й ногами... Знизу, з верхнього щабля драбини, теж обома руками смикала Петра за холошу синьоока паненка й кричала.
— Ти що — сказився?! Ти ж усі дзвони поб'єш! Злазь уже! Покидай! Бач, розійшовся!
— Я розійшовся! Бо я такий!
— Дзвіницю розвалиш!
— Не чую! — кричав їй у відповідь Конашевич та гамселив билами, й у нього виходило так, що дзвонив не на славу й вітання польському війську, а бив на сполох... За цією роботою Петро й не помітив, як синьоока панєнка відпустила його холошу й прямо з драбини вп'ялася в коси своїй такій же синьоокій подрузі, що теж захотіла провідати Петра...
— Зніміть окуляри, — сказав Януш дону Комулео, — бо всі на вас дивляться...
Патер послухався, зняв окуляри, й Острог в його короткозорих очах став на один колір, зробився туманно-молочним, а голоси перемішалися так, що стало невідомо, звідки й від кого який іде. Без окулярів дону Комулео все вже здавалося навпаки: собаки закукурікали, півні загавкали, ворони зацвірінькали, горобці закаркали, дітворня стала вусатими дядьками, а вусаті дядьки зробилися дітворнею. Молодиці в туманних його очах усі враз побіліли, опросталися, лишилися без одежі, й гусари, побачивши таке діло, стріпнули крилами, відірвалися від сідел, злетіли з коней і, мов голуби, залітали над молодицями, над їхніми білими розквітлими спинами... Лише дзвони з Острозьких церков і костьолів як гули, так і гули: круглі, налиті тривожною міддю, церковні й костьольські дзвони ніби зіштовхувались над Острогом й польським військом лобами й від тих ударів напікалися іще дужче. Дзвони билися один об одного й відскакували за Острог і Горинь в сніги, де й падали, як розпечені ядра, гасли в снігах і диміли...
Синю на шибці проталину стало затягувати морозом, і знову прогрівати її князь Василь не збирався, все він уже побачив, і все йому було зрозуміло й так — уперше за всю історію князів Острозьких чуже військо увійшло до Острога. І привів його рідний син.
У накинутій наопашки шубі, щільніше обкутавшись полами, князь нагнув голову і з передчуттям біди, по кривих, покручених східцях спустився з вежі на другий поверх. Між стінами пнутрішньої галереї він ішов до круглої зали, де мала відбутися зустріч із сином. У замку було тихо, лише троє-четверо слуг, помітивши князя, нечутно проііімигнули по коридору, мов кажани... Князь мав звичку завжди дивитися вниз, під ноги, а тепер очі піднялися на стіну, де один біля одного, вздовж всієї галереї висіли портрети. Його рід. Князь Василь зупинився: першим у тім грізнім мальованім ряду на нього дивився князь Данило Галицький... Князь Василь достовірно не знав, чи саме від Данила Галицького бере його рід початок. Але в тому, що якась гілка від князя Данила до нього йшла, князь Василь нітрохи не сумнівався, тому й почепив першим у галереї портрет саме Данила Галицького... Князь Данило дивився на свого нащадка князя Василя ще з того 1223-го року, коли об'єднані сили руських князів неподалік від Азовського моря на річці Калці були ущент розбиті татаро-монгольською ордою Чингісхана. Ганьба і розгром.. . Але чи могло бути інакше, коли одні руські князі з військом прийшли, другі — не дійшли, а треті взагалі не збиралися! — були й такі. І потім не схаменулися, не об'єдналися. Після них Київська Русь як держава й не підвелася. Князі ще до Калки розшарпали її на шматки — кожен для себе, і кожен із них дув у свою дуду. Та з Калки все почалося: хто із князів загинув, кого на аркані татари потягли у полон, хто, як Данило, ледве утік. Ті ж, кому пощастило уникнути смерті й неволі, позамуровувались у своїх володіннях. Та князь Данило знав, що Калка — це лише початок. Чингісхан і його орда вже гддкорили Корею, Тибет і велетенський Китай, розпанахали В'єтнам і Бірму, завоювали й поставили собі на службу сотні племен не меншого, ніж Китай, Сибіру. Чингісхан пішов на Хіву, Бухару й Самарканд — і хорезмшах та його царство закуріли в попелі й диму. Афганістан і Персія, Багдад, турки-османи в Туреччині, Вірменія та Грузія, тисячі рік і озер, десяток морів, два океани — Тихий та Індійський... Чи були ще країни й народи, над якими б 4 ^т
А'12' ^^"*ЯЙ*^—
не дзвизнула татарська стріла і де б не ступило копито непоказного з виду монгольського коня-бахмата? Виявилось, що були. На дорозі Чингісхана стала одна з найбагатших і найосвічені-ших тогочасних країн Європи — Київська Русь. Правда, такою вона була донедавна, бо вже минули часи її великих князів: Ігоря, Ольги, Святослава, Олега, Володимира і Ярослава. Тепер її, подріблену, як зерно на круподерці, розхапали удільні князі... Данилові, як нікому з князів, було зрозуміло, що після погрому на Калці, коли орда лизнула солодку, як мед, Київську Русь, вона медово оближеться, а облизнувшись, захоче її ще. Та з досвіду Калки Данило знав і те, що із своїми одноплемінниками-князя-ми не дійде згоди, і тому він кинувся шукати союзу зі своїми сусідами: Литвою, Польщею та Угорщиною. Та Польща, Литва й Угорщина самі вже давно дивилися ласо на Київську Русь, а особливо на Галицьке князівство Данила. Вони гострили на нього зуби ще з часів Ярослава, а тут їм несподівано допомогли татари: побили Русь...