— Боже! Боже! — самотньо дивлячись з саней, з-під кожуха, прошепотів євнух Назар. — От яке воно щастя!..
Галя глянула у вікно: у вікні йшов Наливайко. Він скочив з коня на вулиці біля воріт і з шапкою у руці, під сухими зимовими грушами, поміж відкиданими від стежки снігами поспішав до хати.
— Ой!.. — звідкілясь ніби здалеку прошепотіла до себе Галя і, не чуючи ніг, не чуючи рук, пішла відчиняти хатні та сінешні двері. Та Галі лише здалося, що вона їх пішла відчиняти — вона хитнулася ближче до шибки, і шибка із Наливайком притулилася до її вуст...
Наливайко біг на її устах, і за його плечима вона не бачила ні козаків, ні коней, ні шабель, ні гармат, за ним не гналися ані поляки, ані татари — до неї з шапкою у руці, торкаючи чубом грушеве морозяне віття, у розстебненому кожусі і, наче босий, біг її чоловік — ще майже хлопець!.. Запахли по хаті сухі васильки, а хатні та сінешні двері розчинилися легко, як, бува, відкривається поміж хмарами небо.
— Галю! Я ось! Я прийшов! Здрастуй! — І Наливайко прикутав її до себе...
...Чи ще буває так добре, коли в хаті нема нікого, коли в хаті удвох, темно куткам, дверям та вікнам, лише біля мисника на вішаку, як іти до порога, скрапує з темноти золотий кінчик шаблі...
Докія переночувала у когось, видно, із сусідів, Дем'ян — у замку, й увесь отой вечір і ніч і теперішній ранок Дем'янова хата і тиша у ній належали обом лише їм — Северинові та Галі... Вони лежали пригорнені сном, і Наливайко обнімав Галю двічі відразу: один раз тут ось, у хаті, на ліжку, а другий — серед поля у снігах уві сні... Обнімана двічі водночас, скупана у любові, Галя чула й не чула, як знадвору постукало
і голос княжого маршалка запитав, чи можна зайти. Голос його спинався ніби навшпиньки. "Не можна!" — крикнула з хати тиша, та маршалок її недочув, постукав у двері вдруге і сказав, що пана Северина Наливайка просить до себе князь...
Князь Василь-Костянтин Острозький саме перед Водохрещем повернувся з Італії, з Абано, де, як завжди серед зими, відпочивав на водах. Та і тепер Італія його не нагріла: князь як мерз, так і мерз, а вуса і борода та вовча шуба на нім посивіли іще більше... На замковій вежі, в горішній, мурованій сивим каменем кімнаті, спиною до каміна й очима у вікно-бійницю, князь стояв на колінах під рукою Дем'яна і сповідався. Тепла Дем'янова рука лежала в нього на тімт, і князь про щось шепотів, не чуючи й сам про що. Він дивився у бійницю, туди, за Горинь, у замети, за шелюги, де два роки тому зворохобився його, князя Острозького, сотник Северин Наливайко: розігнав польське військо, рубонув шаблею по голові сина Януша та разом із надвірною сотнею пропав у снігах, здавалося, навіки...
Тепер він ось мав зайти. Срібним голосом за дверима тир-ликнув дзвоник.
— ...і Господу-Богу нашому... —дошепотів Острозький.
— Амінь. — Дем'ян попідруки звів князя на ноги.
У дверях, розсунувши розділену навпіл темно-зелену завісу, з'явився маршалок.
— Ваша величносте, гетьман Северин Наливайко! Острозький війнув бородою.
— Просіть!
Дем'ян відступив до вікна, що різалося на Горинь, а маршалок зник. У кімнату ввійшов Наливайко... Побачивши його в цю хвилину, князь відхитнувся плечима назад до вогню, до каміна й посивів більше: в Наливайкові він побачив молодого себе!.. У білому, до вишневих чобіт, кунтуші князь білів перед собою сам: випростаний і кріпкий, з усіма під вусом зубами, з синіми під очима від нічної любові пругами, і погляд у нього стояв... Князь закашлявся і зігнувся, зігнутий, кашляючи, постояв, а коли підняв голову, то ніби одягнув на себе сиву бороду й вуса знову. Він знову лишився перед собою таким, як був: старим і недужим, і перед ним стояв не він молодий, а молодий Наливайко.
"І все-таки Северин, а не ти, — пролетіло в князевій голові. — Тепер ти вже бачиш, що дипломатією не захистишся, а оборонишся, мабуть, тільки шаблею. А шабля в руках, слава Богу, у нього, і слава Богу, що є в нас рука, яка шаблю держить... Поможи йому, цему хлопцеві, бо все-таки він, а не ти — остання надія..."
Тримаючи рівно погляд, він підійшов до Наливайка. Високі, вони обидва дивилися один на одного рівно, і нікому із них не доводилося очей ні опускати, ні піднімати. Князь Острозький сказав:
— Гетьмане, даю вам тисячу коней, і тікайте.
— Коли? — примружився Наливайко.
— Що — коли? — перепитав його князь.
— Тікати чи коней?
— І те, і те.
— Щезати відразу?
— Біда.
— Хто?
— З півдня — Жолкевський. Із заходу — син мій, Януш. Король, єзуїти і він себе сам на вашу загибель благословили. З півночі — Радзивілл і Ходасевич. Зі сходу, гетьмане, вам у спину лаштують свої команди Кирик Ружинський і Струс.
— Чималенько назбиралося їх! — посміхнувся Наливайко, склав руки на грудях й опустив голову. — Доведеться тікати. Лише куди? У пустелю? Так і пустелі ж в Україні нема...
— Северине, спробуй іще помиритися з Січчю, — заговорив від бійниці-вікна Дем'ян. — Пошли...
— Ні! — перебив його Наливайко. —Я вже там був. Запорожці у Дніпрі мене вже скупали. Удруге купатися у Дніпрі я не хочу.
— Северине, послухай мене! Прошу тебе на колінах: іди з військом на Січ! Скажи запорожцям, що так і так... що може загинути все, що ти розпочав!
— Вони не повірять мені. Вони не забули П'ятки. Вони не простили її мені і не простять. Хто-хто, а я вже їх трохи знаю: для них їхня гордість — усе, хоч би й запався світ!
— Я, Северине, бачу, що в цьому і ти недалеко від них утік...
— Поки що, Дем'яне, доводиться тікати мені від поляків у себе вдома, в Україні...
— Северине, — прихилив Наливайка до себе князь, — ходімте краще та пообідаємо...
Крученими камінними східцями вони спустилися з вежі униз і пішли до круглої зали. Проходячи галереєю під поглядами зі стіни, із портретів княжого роду, Наливайко глянув на Галицького. А той на нього. З глибини трюхсотп'ятдесяти літ, у королівській короні на голові і з ханською пайзцою на шиї, з перерубаним носом, Данило Галицький дивився на Наливайка тихо. Наливайко пристояв. Князь і Дем'ян оглянулися, пристояли і собі, а за хвилину, минаючи слуг, вони усі втрьох увійшли до круглої зали.
З круглих вікон у залі золотими полотнами на паркеті стелилося сонце, і на тих золотих полотнах спинами до святкового столу стояли друзі князя Острозького — його Академія.