Северин Наливайко

Страница 111 из 122

Винграновский Николай

А ще за хвилину Наливайко, Оливка, Жбур і Шостак і все на санях козацтво вже оглядалися позад себе: за їхніми спинами, вгорі над саньми та кіньми, звісивши у валянках ноги, з ялин співали китайці.

— І який чорт їх туди заніс? — вигукнув Жбур.

Та заніс. У своїх гостроверхих, як шишки, шапках китайські вояки вже повмощувалися високо на темно-срібнім гіллі, а внизу під ялинами, встромлені в кучугури, стирчали лише їхні піки. На крайній від Жбура ялині жовтів у кожушку У Пу — видерся навіть він! Аби спостерігати свято на Горині не крізь захаращені шелюги, а роздивитися його як слід, китайські вояки повилазили на дерева. Зачаровані легким і веселим, барвистим видовищем, співом і дзвонами, що, злившись в одне, широко і далеко огорнули землю, небо і їхні відірвані від рідних домівок душі, вони, певне, згадали про велике якесь — тепер вже далеке — свято своє, перенеслися на ясні зорі і тихі води свої, заплакали і заспівали!

"Цінь-цінь!" — поруч із китайцями у лад їхній пісні засвистіли в ялинах синички. Петро Жбур похолов: цінь-цінь — так цінькала Хабіджа! Його, Петрова, ним полонена арабська принцеса! Та, у якої вологі, як чорні квіточки, очі!.. У Жбуровім серці ворухнулися дзвони: вона ж має бути тут, в Острозі! Якщо її знову хтось не вкрав та не перепродав, то вона в цю хвилину там, де й усі острожани — з глечиком над ополонкою під льодовим хрестом!.. Петро від хвилювання нагнувся, зачерпнув пригоршню снігу, з'їв, глянув на Наливайка і зрозумів: Наливайко думає про Галю...

Дем'ян дійшов і зупинився перед ополонкою, став, почекав, поки люди трохи вгамуються. Бо людей було і було! Навколо, і ближче, і далі Дем'яна, мов дорогоцінне каміння, тихо сіяли людські миролюбні очі, всі вони були звернені на його піднесену руку, в якій так само тихо сіяв срібний хрест. З ним Дем'ян і повернувся на чотири сторони до людей і схилився над ополонкою знову. Півчі замовкли. Дем'ян перевів подих. Його рука повільно пішла донизу. Все, що навколо дихало, — перестало. Затамували подих не лише старе і мале, півчі і сам Дем'ян, а навіть, здалося, дзвони. Тиша настала така, що навіть на небі переглянулися ангели: чом на землі так раптом все стало тихо? Тихо на землі не буває! Дем'ян опустив у воду хреста...

І тут задихало все! Прадіди і діди, дзвони й ополонка, іще привабливіше розквітли дівчата, іще повніше налилися ніжністю молодиці, перехрестили одна одну жінки, діти пустили з рук голубів, парубки застріляли. "Во Йордані креща-юіігуюся Тобі, Господи!" — підняли голоси розспівані півчі. Замукали, заіржали, забекали — отверзли уста воли, корови, коні й овечки, що їх дехто з господарів привів на горинський берег окропити святою водою.

У глечики, відра, корчаги, пляшки люди брали із ополонки воду, причащалися, скроплювали себе і тих, хто був довкола; з мисок, поклавши на дно калину, вмивалися дівчата; вмивали обличчя — хлопець дівчині, а дівчина хлопцеві — ті, що були заручені; ті, що прийшли зі свічками, засвічували їх і в святій ополонці гасили; хто натирав святою водою свої болячки; хто пив її від недуги; чоловіки підіймали у небо голови, чи світить сонце, бо коли на Водохреще світить сонце, то хліба вродять чисті. А як дерева в цей день у інеї, то пшениця буде як гай!.. Сонце світило! Дерева сріблилися в інеї! Та найбільше раділи бабусі, бо з тієї хвилини, як Дем'ян умочив у воду хреста, всі великі та малі чорти, всіляка нечиста сила повистрибувала з ріки і повтікала світ за очі!

Припорошені інеєм у гіллі на ялинах, китайці з У Пу помітили: на тім березі, на горбку, над розлитим внизу палахкотливим льодовим святом зупинилися невеличкі, запряжені білим конем, сани. За ними, за їхньою білою халабудою, повихлюю-чи колесами, один за одним під'їхали два шарабани... У Пу почав придивлятися. Він дививсь-придивлявся, аж поки сам собі не сказав: вони! її, принцесині, шарабани! Розгойдані на степових далечінях, з обчухраними, ніби обгризеними, боками, це були саме вони!.. Очі в У Пу напружились, наче у них тоненькими голочками заштрикали будячки! У горлі йому передерло, і він лизнув перед носом засніжену шишку.

Біля шарабанів і білої халабуди відразу набралося люду, а найперше жінки та малеча — з глечиками та пляшками, відрами та куманцями. Одні поставали біля дверцят, хто звіддалеки добігав, а парубки біля них загарцювали по колу.

З шарабанів довго ніхто не виходив. "Чи вони приїхали без нікого? Або ж, — подумав У Пу, — у них позаклинювало дверцята". Від нетерплячки старий простягнув через Горинь руку, щоби їх відчинити і бодай одним оком заглянути, хто в шарабанах є.

Ті невеличкі, ті білі на тому березі сани помітив і Жбур, зиркнув на них через плече і заходився на Куріпочці підтягувати підпругу. "Цінь-цінь!" — знову ожив і забринів у Петрових вухах голос напівзабутої ним Хабіджі.

— Цінь! — сказав Жбурові і Куріпочка.

— Що? — перепитав його Жбур. — І ти уже по-арабськи?

— Цінь, — підтвердив Куріпочка і мотнув головою. Він хотів було іще дещо докинути по-арабськи Петрові, та замість нього Петро докинув йому:

— Цить. Бо як скажу тобі по-арабськи гарапником я, то ти не знатимеш, на яку ногу стати! Ач, розбалакався!

Так сказав Куріпочці Жбур і зиркнув на той берег тепер уже не через плече, а оглянувся на повні очі: дверцята у шарабанах порозчинялися, і з них, наче високі чорні лілеї, у білих, червоним шнурком вишитих свитах з'явилися негритянки. Четверо перших із першого шарабана заграли на скрипках, а четверо з другого заплели над кучерявими, як у ягняток, голівками руки і, погойдуючи смоляними шиями, затанцювали. Малеча кинулася їх посівати, а жінки кропити водою. Негритянки прижмурилися, засніговіли зубами і повели усіх за собою до білих саней. Біля саней танцівниці і музикантки, а з ними жінки та малеча стали півколом. Жінки заспівали:

Щасти, Боже, із Йорданом, Із Господом Христом Богом На здоров'я, на літ много!

Із саней вийшла принцеса. Вона була в білому, спадаючому до снігу вовняному бурнусі і в малинових оксамитових черевичках. На її голові і плечах червоними трояндами цвіла з чорним плетивом чорна хустка. З того самого гаманця, що колись їй поклав на коліна Петро, коли вона у корзині підіймалася на монастирський мур, Хабіджа дістала кілька золотих турецьких туманів і, обвівши рукою люд, віддала їх Докії.