Григорія Лободу Станіслав Жолкевський ставив високо, як себе. Хоробрість хоробрістю, але військовий талант, голова в Лободи — таких пошукати! Ходити на такі турецькі фортеці, як Акерман, Очаків, Тягиня, Оргіїв, Джурджу, навіть він, сам Жолкевський, маючи під рукою регулярну державну армію, і то мусив би ще подумати. А Лобода ходив. Будучи кошовим Запорізької Січі, на чайках, водою, він водив ко: заків на турецькі твердині — палив, колошматив, а деякі й брав! Хто, як не він, Лобода, після взяття Акермана задля приязності і поваги послав германському цісареві Рудольфу яничарські значки і взятого у полон пашу?
От про кого, про Лободу, думав Жолкевський. Думав і потерпав: ану ж як раптом той вийде з-під Польщі, з-під короля і зі своїми першокласно озброєними, добірними українськими хлопцями реєстровцями-козаками стане пліч-о-пліч із Наливайком? Тоді, пане польський польний гетьмане Станіславе Жолкевський, разом зі своїми жовнірами, драгунами та гусарами, — тримайтеся!.. А ще: канцлер, коронний гетьман Замойський Жолкевського сповіщав, що на Поділлі та Поліссі, дивлячись на Наливайка, з'явилися нові селянські ватаги. Замойський називав навіть імена їхніх призвідців: Голий, Панчоха, Танський, Заремба, Федір Полоус, Поплавський, Мітла, князь Олександр Вороницький, Олександр Гуменецький, Олександр Гулевич, овруцький сотник Олександр Слуцький, Андрій Ганський, Матюша, Ростопча... "Та все це дрібнота, — думав Жолкевський. — Головне — Наливайко". Та перед тим, як знову вирушити на нього, у Жолкевського у Молдові були справи: він мав зігнати з престолу господаря Розвана і посадити на трон Єремію Могилу. Цією роботою він і зайнявся і сподівався, що вона в нього займе часу небагато — день-два, не більше. Хоча в такім ділі ніколи зарікатись не треба, бо сподівання на скинення когось із престолу за день або два може обернутись на місяці: за Розваном стояли турки. І поки турки були пов'язані війною з Габсбургами на Дунаї, Розвана погнати з трону було самий раз. А Єремія Могила хоча й православний, та сидітиме на молдавськім престолі з руками, ногами і головою польською, тільки вдаючи з себе вільного і незалежного.
Та все-таки головне — Наливайко.
А Наливайко перед тим, як заховатися в Білорусі, по дорозі напав на Луцьк. Здобувши фортецю, він зрозумів, що з тисячею своїх зайдиголів лишатися надовго в гніздищі єпископа-уніата Кирила Терлецького, а від нього неподалік сусідити з іще затятішим фанатиком Рима володимир-волинським владикою Іпатієм Потієм ризиковано. У будь-який час вони могли б таємно відкрити луцькі ворота^ скажімо, тому ж Станіславу
Жолкевському чи зятеві князя Острозького литовському гетьману Радзивіллу-Сирітці. Тоді біда. Що проти них поставиш? Тисячу змаруджених козаків?
Луцький бургомістр і його магістратський уряд, а з ними й староста міста Олександр Семашко як тільки подумали, що Северин Наливайко схоче зостатися у них на зимові лежі і що сюди, у добробутний Луцьк, можуть нагрянути строї Жолкевського або Радзивілла, вирішили будь-що Наливайка позбутися. Та поки що, скупі, вони вичікували. Аж лише тоді, на третій день Наливайкового стояння, коли Наливайко, аби не злидарювати, шугонув шляхту і костьоли, — магістрат, староста, біскупи, а з ними і караїми, вірмени, греки, хорвати, німці, одне слово, усе європейське та азійське торгівство, прийшли шануватися: за їхніми спинами бекали, ревли і рохкали подарунки — вівці, бички, воли і білі, як снігові намети, розкохані та роздобрілі так, що були не в змозі самостійно підвестися, вимиті вдома літеплом, рожевовухі свині. Поза ними, у шкіряних фартухах, поперемінно хукаючи в закоценілі руки, з ножами і швайками темніли напоготові забійники та колії. Аби уласкавити Наливайка, державники Луцька прикотили йому сто бочок гречаного меду, принесли тисячу лантухів гречаного борошна, упряж, полотна, верети, рядна, а також п'ять тисяч валянок та білих дублених кожухів, щоб наливайківці в них і ходили, і підстеляли в санях під боки, й укривалися з головою, бо в зимових лісах, чи де вони будуть, носи, як сніги, можуть і побіліти. А православні лучани поставили перед Наливайком шкіряний, під зав'язку, мішок золотих польських злотих. Усе це Наливайкові подарували. А от луцькі фортечні гармати і гаківниці, свинець і порох він подарував собі сам — одне зняв зі стін, друге забрав із погребів і все повантажив на сани.
Через ніч Наливайко з Луцька пішов на північ. Удосвіта через поголубілий льодовий Стар, під шовковою сіянкою-сніжком, що весело грав над конячими вухами і санками, над шапками і кожухами виспаних козаків, довгою, покрученою вервечкою військо рутігило в сторону Білорусі. Та ледве воно переїхало Стир, як у спину йому, ніби змовились, спочатку зашепотіли, а через мить заговорили, а ще через мить заголосили костьольні радісні дзвони. За цим разом вони і справді забили радісно, бо позбулися козаків. Розбуджені на липах біля костьолів ворони сполохано загравчали і, не знаючи, що робити — чи плакати, чи журитися, полетіли за Наливайко-вим військом. За Старом, перед лісами, вони наздогнали його, і під сіянкою-сніжечком почорніли над саньми та кіньми. Та мандрували вони недовго. Як тільки за Старом Наливайкове військо втягнулося у замерзлі болота і ліси, ворони опам'яталися, що не туди і не за тами летять, перелаялись у небі, шукаючи винного, хто перший проснувся і хто перший злетів і повів, розвернулись назад і поцурпелили до Луцька досипати на молодих, та вже кріпких костьольних липах.
До останнього дня, до того поголубілого досвітку, єпископи Терлецький і Потій, як і всі лучани, не знали і не могли ні в кого довідатися, куди Наливайко із Луцька піде. Всі, певна річ, припускали, що він, налякавши поляків тут і взявши з них контрибуцію, поверне голоблі знову назад, на привітне до нього Поділля або ж на не скатоличену ще до краю, неповоротку від багатства Київщину. Про те, що він зненацька заверне в бік Білорусі, в голодні сніги і вьоски, — ніхто й не подумав.
І Наливайко не знав, що тільки його козаки простелили в снігах ніжний слід від полоззя саней за мовчазний задубілий Стар, як від Терлецького і Потія відразу ж погнали гінців у Молдову до Жолкевського, у Вільно — до Радзивілла, а так само — до слуцького староста Ієроніма Ходкевича, щоби гінці сповістили їх трьох, що від Луцька Северин Наливайко подався на білоруський Слуцьк. До того ж, із Луцька на Слуцьк дорога лише одна, і Наливайко пошурхав нею...