Петро Жбур танцював на свій манір: він викидав поперед себе то одну ногу, то другу, і вони у нього не згинались, як дрюччя. Він співав і кидав голову на фуди, потім рвучко задирав її і з отакими ногами й отакою сюди-туди головою кружеляв по хаті. Руки його то злітали, то падали, наче він махав шаблями.
Ой хмариться-туманиться, Став дощ накрапати. Стала баба куріпочку В хату заганяти. Ціп, ціп, ціп, ціп, ціп, В хату заганяти.
І свічки разом з танцюристом почали витинати колінця, і хата, мов та куріпочка, пішла в Петрових очах перевальцем з боку на бік.
— Трохи дивно танцює твій, Северине, товариш, — прошепотіла Наливайкові через стіл усміхнена Докія.
— Це, тітко Докіє, Петро не танцює. Це він показує свого коня. А пісню про куріпочку він любить, і свого коня назвав Куріпочкою. А ще Петро, коли співає цю пісню, то й ірже точнісінько, як і його кінь. Тепер Петро не ірже — соромиться вас...
—А як, Северине, звати твого коня? — тихо поспитала Галя.
— Мого коня? — зашарівся Наливайко. — Мого коня звати так, що у цей вечір і говорити незручно...
— Як-то незручно? — підняв брови аж на лисину дід Максим. — Тоді як же ти його назвав, що й говорити не можна? По-чортячому, прости Господи, чи, може, якось гірше іще?
— А було так, — подивився на діда й дядька Кирила, — як говорити, то говорити! — Наливайко. — Пішли ми з Дем'яном якось на базар купувати мені коня. Дивилися-вибирали, коли бачимо: стоїть один татарин з молодим іще сірим жеребчиком — продає. Дем'ян біля жеребчика попоходив, як треба оглянув, заглянув у рота, чи не випадає з зубів зерно. У коней посередині зуба є такий рівчачок: коли в той рівчачок покласти ячмінне зерно і воно випаде — кінь для бойової виправи не годиться. Він або старий, або хворий. Коли ж зерно із того рівчака не викочується, а лежить у нім — кінь молодий і здоровий. Коня треба вибирати по його зубах. Так що Дем'ян мені нього жеребчика й присватав... І я назвав його Сватом... Мого коня звати Сват...
— Як свати дід Максим і дядько Кирило? — сплеснула руками Докія. — Це ж треба таке!
— То, виходить, що й ми тепер із Кирилом, як твій, Северине, кінь? Тільки не іржемо. А чого ж, іще як по чарці, то можна буде і заігигикати!.. Та він хоч у тебе справний чи так собі — казна-що? — настовбурчився дід.
Над хатою бахнув постріл і перемерзлим, рипучим голосом заіржав кінь. Петро Жбур відразу ж покинув танцювати і співати свою "Куріпочку" й котячими кроками підійшов до вікна. Яків Шийка витягнув шию, а Наливайко стрибнув оком на двері. Усі — і Наливайко зі сватами, Петро і Яків, тітка Докія й Галя, вівця з ягнятком, а з ними й свічки — стали прислухатися... Знадвору, по обмерзлому сніговому розколові щось скреготнуло острогами, шаблею чи рушницею й за хвилину постукало в двері руків'ям нагайки чи пужалном від батога... Не встигла Докія і рота розтулити, як Петро з Яковом уже були в кожухах і, ггідперезані, з шаблями, оглядались на Наливайка.
— Вийдіть гляньте, кого там несе, що стріляє? — сказав Наливайко.
Та двері вже відчинилися, і на порозі в клубках морозяного туману з'явився спудей Острозької Академії, він же, — для приробітку, для одежі та для харчів, — паламар-дзвонар церкви святого Миколая Петро Конашевич.
Конашевич стояв на порозі і в одній руці тримав рушницю, а в другій — зайця. Стягнене холодом довгобразе обличчя малиново горіло в інеї, а червоний жупан палахкотів від морозу так, що дід Максим подумав: "Гориш, як червона перчиця! Хоч зразу тебе у борщ!..."
— З Різдвом Христовим! — ніби до давніх знайомих, випалив двадцятилітній, як і Петро Жбур, прибулець із Острога. Голос його дзвенів від радості, що він знайшов-таки Наливайка, і він хотів було докинути щось іще, та коли побачив перев'язаних рушниками діда й дядька Кирила, спохмурнілого від його появи Северина й біля Северина тоненьку Галю, прикусив язика і вже зовсім знічено прошепотів: — 3 Різдвом Христовим... добрий вечір... я ж то не знав... даруйте...
— Знав — не знав, — потеплів Наливайко, хоча очі його як були, так і залишалися у тривозі. — Роздягайся й проходь до столу. Лише викинь зайця у сіни. Нащо ти його в хату заніс?
Конашевич кинув зайця у сіни, причинив двері, глянув на свої враз помертвілі у хатньому теплі пальці і вже ледве проговорив:
— Дайте холодної води... зашпори сильні зайшли... Тітка Докія метнулася в комірчину, внесла відро води, поставила перед гостем. Він упав на коліна й устромив у відро руки.
—А де ж твої рукавиці, що ти голіруч при такому морозі? — спитав Наливайко.
— Та в Острозі забув...
— Що — так біг?
— Поспішав...
Конашевич горбився над відром, поскреготував зубами, а занепокоєні Докія й Галя ловили очима очі Наливайка. Дід Максим і дядько Кирило відсунули від себе миски, пересіли до столу спинами й стали дивитися то на схилену голову Конаше-вича, то на Наливайка.
Наливайко налив чарку горшки й підійшов до Петра:
— На, випий.
Конашевич підвів зболені очі:
— Так я ж її цими руками не вдержу.
— Тоді роззявляй рота.
— Роззявляю, — сказав Конашевич. Наливайко влив йому чарку в рота.
— Ще?
— Дайте, пане сотнику, передихнути. Бо й від одної у мене, як від морозу, зашпори у язик зайшли.
Галя взяла зі столу мисочку з кільцем ковбаси, й Петро, так само не виймаючи рук з відра, молодими, міцними, один до одного, зубами став гризти.
— Не знаю, як вам і дякувати... Коли виїжджав з Острога, думав: за день-два буду в Гусятині. Та де там! Такі сніги, що й світ не бачив!.. Добре, пане сотнику, хоч хату ваших батьків відразу надибав. А то вже давав дуба. Питаю вашого тата: де ви? А він мені й каже: ви там то й там, у Горошків, себто, пані, у вас.
Докія, не зводячи погляду з Конашевича, хитнула очіпком.
— Я бігом, пані, конем до вас. Добіг до вашого кутка, дивлюсь — аж ніде нічого нема. Ані тобі хати, ані деревини. Самі кучугури! Ну, думаю, або це в мене щось уже з головою, або що!.. Біг-біг, коли ж глянь — виглядає з-під снігу димар, а біля нього приіігкулився й гріється заєць. І хоча руки у мене вже подубіли й зайця стало жаль, та рушниця сама переважилася з-за спини... Думав, не вцілю. Аж на... Так воно буває завжди: коли хочеш — то ні, а коли — ні, то... Прив'язав я коня до димаря, а з зайцем вже і до вас...