Розділ перший
У літку, наприкінці серпня 1595 року, Наливайко повернувся з Угорщини. Вночі він перебрався через Дністер, покрадьки став за горбами табором, та вже удосвіта мусив дати бій: його стеріг і підстеріг Жолкевський.
Тим часом і Жолкевського, і Наливайка пильнувала зі степу орда. Вона зависла у них на боках і на темному дні придністровських долин заховалася в травах. Татарський хан Газі-Гірей ніч ковтав слину: хто кого, хто візьме гору — польський гетьман Станіслав Жолкевський чи український — Северин Наливайко?
Хвилювало татар і те, що Наливайко прийшов з Угорщини, за службу в австрійського ерцгерцога Максиміліана привіз на розворах возів торби золота.
Хана ж пекло інше: з десятитисячною своєю ордою він поспішав на Дунай, на підмогу туркам. З Криму Газі-Гірей проскочив Запорізьку Січ і через Очаків, вздовж Чорного моря, не зупиняючись, з обозами й табунами по кочовись-ках буджацьких татар пішов на дунайський захід. Та перед ним ліг ще Дністер, Молдова, а в Молдові для його перетину під орудою Станіслава Жолкевського стояло коронне військо Речі Посполитої. Газі-Гірей молився, що так повезло, бо відчував, що Жолкевський першим накинеться на Наливайка, а тоді йому проломитися до султана буде легше.
Стотисячна армія Оттоманської Порти розкинулася на Дунаї, у тій же самій Угорщині, — і справи Європи були поганенькі. Обидва германські імператори Рудольф і Максиміліан, король Іспанії Філіпп, герцоги Італії, а, найголовніше, король Речі Посполитої Жигмонт спішно уклали поміж собою союз і виступили проти навальних турків. Германські імператори й папа римський відправили послів у Московську державу, а заодно й на Запорізьку Січ з проханням про військову поміч проти іновірців. Та Московське царство не відгукнулося. Після смерті царя Івана Грозного воно ще видихало й ніяк не могло видихати опричини, кипіло й варилося у собі. В царстві настали смутні часи — Москва на прохання змовчала. А запорожці між собою засперечалися, пересварились, перелаялися, та зрештою дійшли згоди: зіслались на далеку дорогу, нестачу коней й нікуди не пішли — ні бити мусульман, ні допомагати католикам.
Тоді посланник германських імператорів Еріх Лясота та патер папи римського дон Александро Комулео знайшли на Поділлі тридцятилітнього селянського гетьмана Северина Наливайка й за добру плату запропонували йому стати на службу до австрійського ерцгерцога Максиміліана—воювати турків. Недавній сотник особистого війська князя Василя Острозького Северин Наливайко покинув князя і в той саме час підняв на Україні повстання проти Польщі. Наливайкові потрібні були зброя і коні. Незважаючи на дві-три перемога над незначними загонами ішіяхти, він остерігався регулярної польської армії, якій, на його щастя, в той момент було не до нього. Проголошений гетьманом, Наливайко скликав Коло. Голота порадилась, подумала, що робити, вирішила йти — і Наливайко повів сіромах в Угорщину.
В Угорщині, у Трансільванії, на Семиградді, наливайківці наїлися квашених баклажанів і винограду, взяли у турків три гармати, побачили, що воно скрізь чуже й нерідне, скликали Коло знову і віддали Максиміліану його німецьку, під якою ходили, хоругву. Отак, не здобувши ні слави, ні грошей, ні коней, сіли на вози — і їхній гетьман повів їх назад додому, в Україну...
Тепер вони троє — Жолкевський, Наливайко й Газі-Гірей — зійшлися один проти одного на Дністрі. Кожен стояв проти двох: Жолкевський — на Наливайка і хана, Нали-
вайко — на хана і Жолкевського, а хан — на Жолкевського і Наливайка. Тепер вони троє розминутися вже не могли. Усі вони втрьох мусили один одного бити, бити на смерть...
З Дністра на військо Жолкевського тягнув низький досвітній туманець. Сірими прошвами він пролізав між драгунами й гусарами, залазив під пахви жовнірам, ландскнехтам та пікінерам, холодними краплями скрапував з іще холодніших гарматних дул.
Просто перед очима Жолкевського — внизу, в долині, де причаїлась орда, — було ще геть чорно, там ще лежала ніч. У тій змішаній із туманом імлі над ордою дуднів голос якоїсь птиці. Жолкевський прислухався: одуд не одуд, але, мабуть, що одуд, бо так плакати міг лише він. Його жалібний сопілчаний голос ще трохи політав, та дзвизнула невидима стріла, й одуд плакати перестав. "Б'ють у темені навмання й поціляють", — похвалив татар Жолкевський і висмикнув з вуса волосину. Він кинув її на туман, додививсь, як вона у тумані тоне, й заворушив холодними ніздрями: з долини, з татарської темені, на нього дихнули ординські коні. Від того солодкого кінського подиху Жолкевському стало тепліше, так, якби він сьорбнув з глечика пряженого пахучого молока...
Дула польських гармат, а з ними і драгуни, і гусари, і жовніри дивилися на причаєну чорну долину. І хан знав, що вони на нього дивляться. Він відчував погляд польського війська своїм животом, бо коли у нього починав мерзнути живіт навіть під кожухом, то небезпека стояла поруч. Тому хан так і притих, не ворушився, чекав, що скажуть один одному Жолкевський і Наливайко.
Ліворуч від Жолкевського, вверх по Дністру, туману не було. На белебні між наливайківськими возами вже сірів ранок, і там ходив лише вітер. Бистрим своїм пташиним оком Жолкевський бачив, як вітер заломлює на голоті шапки й з боку на бік закидає коням хвости. Голота не встигла обкопати ровом стягнені в прямий чотирикутник вози і мажі й тепер мостилася до бою за возами без рову. Посеред чотирикутника, бачив Жолкевський, як з ноги на ногу нетерпляче переступала десь тисяча наливайківської кінноти. За кіннотою на невеличкому, продовгуватому, як спина коня, пагорбі ставилася чорними горлами на його табір артилерія. Одинадцять, нарахував Жолкевський, гармат. "Оце і все? Оце і вся в тебе потуга? Буду я тебе, драбе, сьогодні тішити!.." — подумав головнокомандувач і подав капітанам знак виводити ландскнехтів.
У білих, червоних і зелених вовняних беретах, по бороди у тумані, вогко і сонно, з мушкетами на плечах, ніби рибалки з вудками до Дністра по рибу, брели ландскнехти до своїх кондотьєрів. По дванадцять у ряд та по десять у шерензі вони ставали до своїх команд. Плечисті німчики кашляли, позіхали, сякалися і в сторону Наливайкового табору навіть не дивилися: Жолкевський, як і завжди, видав їм платню за місяць наперед, і тепер їм нічого було поспішати.