* * *
Для розмови з Оленою Катерина вибрала годину на цвинтарі, при могилі батька.
— Мама знає, Філько хотів би вже повінчатись…
Навмисно відразу ж приступила до справи, щоб тим звичайнішою здавалась вона.
Олена спочатку не второпала, а схопивши суть сказаного, почервоніла.
Маючи на думці інше, вголос сказала:
— Це не любов. Любов повинна бути терпеливою і вміти чекати.
І водночас подумала про Ореста Білинського й себе. Якби тоді хто навчив її чекати… якби…
Катерина подивилась на маму з неприязним співчуттям. Не зневага навіть, а просто якась ще не усвідомлена огидливість накопичувалась у Катерини до цієї незрілої, до смішного наївної людини, що дарувала їй життя.
— Мама знає тільки таку любов, яка була тому тридцять літ. Тепер чоловіки інакше дивляться на ці справи. І якщо мама хоче, щоб Філько оженився зі мною, то мама повинна сприяти нам всіма засобами.
Олена підвела здивовані, справді смішні очі.
— А що я маю хотіти? Я? — була прикро вражена таким докором. — Я? Я не думаю, — махнула рукою у повітрі, — жодної з вас намовляти чи відраджувати занадто… Це справа кожної з вас. Коби тільки не так швидко оце заміжжя… Але, богу дякувати, маєш уже багато за двадцять… Скільки часу вже любитесь… Ти сама вибрала його… Покійний татко хотів цього зв'язку, то що мені може залежати на тому? Ні, я присягла собі, як от тобі кажу, що жодну з вас занадто намовляти чи відмовляти не буду. Ідіть за голосом серця, щоб потім… колись… Але все ж таки належить додержати якоїсь форми… Я не знаю, що скаже на це довколишнє священство, якщо дізнається, що ти за три місяці по смерті татка стала під вінець. Я іно це одне застереження маю…
Олена сиділа на ослоні біля гробівниці, задивлена у зеленаву синь, очищена і жертовна. Дивувалась лише, що рідна дитина не розуміє її.
Катерина хвилину придивлялась до матері з лихою цікавістю. Потім стало їй смішно. Просто смішно.
Олена, ображена, ворухнулася на ослоні. Тоді Катерина сіла й собі поруч. Олена схопилась, начеб піти. Дочка безцеремонно притримала її за руку:
— Хай мама не йде. Мені треба поговорити з мамою… зовсім відверто. Дома не можна цього робити хоч би з огляду на Мариню…
— То добре, — погодилась Олена, але по ній було видно, як приголомшила її звістка дочки.
Катерина злагідніла.
— Мусимо, мамо, заглянути правді у вічі, і на це нема ради. Це неприємні справи, тим більше для мами, що з такими речами ціле життя не мала нічого спільного. Але так мусить бути.
Дві великі сльозинки покотились по Олениному обличчі. Плакала за Аркадієм.
Якби він жив, то, напевно, захистив би її тепер перед цим нападом. Ціле життя оберігав і захищав її, як квітку в оранжереї, лише вона не вміла цінити того.
Олена витерла очі білою хустиною з чорними, жалобними беріжками.
— Слухаю тебе, Катрусю…
Катерина пересіла, щоб мати Олену перед собою.
— Нам, мамо, нема чого в цюцюбабку бавитись. Ми заборгувались по вуха, і єдиний для нас вихід, єдиний рятунок — це моє подружжя з Фільком.
Олена, що досі, здавалось, не слухала, раптом зацікавилась.
— Та чекай… А хіба… у Філька є зайві гроші? — запитала з наївністю, що вивела Катерину з рівноваги.
— Господи, як мама нічого не розуміє! Таж у Філька є свої борги, може, ще пекучіші за наші…
Олена звела брови вгору, що й надало їй вигляду дозрілої жінки.
— Ти маєш рацію, я, доправди, нічого не розумію. Ти мусиш за нього передчасно заміж іти, бо в нас є борги… Він знову мусить ще перед кінцем жалоби одружитися з тобою… тому, що в нього борги… Але чекай, — пригадала щось Олена. — А наші папери? Таж мені треба тільки з Орестом Білинським побачитись, і все буде добре, — закінчила бадьоро.
Дивувалась лише, як Катерина могла забути про це джерело.
— Хай мама дасть спокій… з тими паперами…
— Що то значить? — зблідла Олена. Настрашилась, що, може, Орест Білинський її обдурив. — Чи ж би… меценас Білинський…
— Причому тут мамин Білинський? Просто ці цінні папери — тепер без ціни. Розуміє це мама?
— Тепер уже розумію, — з полегшенням зітхнула Олена, — аякже, тепер уже розумію. Я лише не розумію, як же можемо так заборгуватись? Хто, властиво, ті борги робить? Прецінь, це сама мусиш визнати, ніколи ми не жили так ощадно і скупо, як тепер… Хіба без мого відома котрась з вас брала у борг… Бо щодо мене… щодо хатнього господарювання…
— Але ж, мамо! Чи мама не розуміє, що боргів не треба було робити, бо татко залишив нам уже готові борги! Чи мама знає, — Катерина навіть на цьому безлюдді знизила голос, — що Марині за півроку не плачено. Скільки мамина удовина пенсія становить? За будинок треба платити сто двадцять п'ять щомісячно. Чи мама розуміє, в якому ми становищі?
Розпачливому голосові Катерини відповів лагідний Оленин:
— Ти кажеш, що за будинок так багато. Або то ми мусимо займати весь будинок? Покійний татко любив, щоб було багато кімнат, багато простору, але мені байдуже… Я тобі скажу: якщо ідеться про мою особу, то я б воліла жити десь на передмісті. Мати городчик перед хатою… Пригадую собі, які малесенькі кімнатки були на лісництві у моїх опікунів, а було так приємно. Якщо для нас тяжко оплачувати такий великий будинок, то можемо перенестись кудись на передмістя… хоч би першого — про мене. Може, Філько чув коли про такий будиночок…
— Та що мамі бог дав? — скрикнула Катерина. Губи в неї відразу побіліли. — Фількові говорити про такі речі? Гарно постелила б мені мама і… собі. Хай мама тільки пригадає собі, що йому татко пообіцяв, як тільки заносилось на те, що він буде старатись о мене.
Чужа, зловтішна усмішка заграла довкола Олениних уст. Канадець хотів брати її в одній сорочці.
Богослов Річинський аж образився був, коли тітка Ладикова почала обчисляти перед ним, що Олена, хоч і сирота, одержить у посаг.
Орест Білинський, якби на тому стало, теж не питав би за посагом. Олена, забуваючи, що ця негарна дівчина — рідна дитина, доля якої тісно переплітається з її власним завтра, тріумфувала, як жінка. Може, вперше у житті чітко і приємно відчула свою вищість, свою винятковість над своїми дочками.
Перемога, замість зробити Олену лагіднішою, напустила в її серце солодкої отрути: