На вулиці Легіонів Бронко побачив чоловіка, який при тьмяному газовому світлі підмітав брук.
Жива людина в цьому бутафорському місті дивно розчулила Бронка.
Звернувши на Мокру, Бронко почув, що позаду хтось вийшов з провулка і обережно йде за ним назирці. Дорога була грунтова, тому і звук кроків губився в поросі, наче в моху.
"Він зовсім ідіот, коли думає, що мені тепер щось інше в голові, крім подушки", — подумав Бронко, і йому закортіло сказати про це шпикові в очі. Повернувся по-військовому — і оторопів.
За ним крокувала простоволоса, коротко підстрижена, в темному жакеті і ясному платті дівчина. Порівнявшись з Бронком, спитала безбарвним голосом:
— Підемо?
Від несподіванки чоло Бронка вкрилося потом. Перед ним стояла дитина. Він окинув одним поглядом, незважаючи на півтемряву, вузькі гострі плечики, плоску фігурку і дав їй не більше як чотирнадцять, від сили п'ятнадцять років. На дрібних недорозвинених губах густо накладена помада, що, як здогадався Бронко, було водночас і видимою відзнакою її ганебної професії.
— Ну, підемо? — підморгнула вона і при тому зробила рукою жест, від якого Бронко сплюнув з огиди.
— А скільки тобі років? — спитав, хоч знав, що, замість відповіді, чекає його одна лайка.
Воно так і було.
Дівчина грубо лайнулась, але не це було найстрашнішим. Жахливим був вираз її очей. Вся моральна твань, передчасна дозрілість і злісне смакування падіння відбились у тих темних нірках, як у мутному дзеркалі.
— …твою маму, хочеш мене навертати? Тато мені знайшовся, ха-ха-ха! — Її сміх був хрипкий, як у сифілітиків.
На її крик піднялася жіноча постать, що, напевно, лежала на насипі. Була також коротко стрижена, в темному не то плащі, не то халаті. Не була старою, але в брезклім, ляльково розмальованім обличчі чаїлася смерть, прикрита оболочкою набіленої шкіри, наче смертним серпанком.
— Що за гранда?[132] — запитала п'яним, як здалося Бронкові, голосом. — Фраєр не хоче заплатити?
Сплюнула наперед себе.
— Чуєш, навертати мене хоче. Ха-ха!.. Який татунцьо об'явився. А як була в закладі, то дідько вас тоді видів… Маєш папіроси?
Бронко вирішив під будь-яким приводом випитати в них, що за заклад мала молодша на думці. Саме недавно попалась йому в руки стаття — обвинувачення відомого польського літератора на адресу вихователів дитячого закладу у Студзіньці на Поморі. Справа дійшла до прилюдного процесу, в якому на лаву підсудних сіли монахи-братчики, а в ролі свідків виступали скалічені діти-вихованки. Незважаючи на те, що польські костьольні власті всіляко намагались не допустити до скандалу, тобто прилюдного процесу, справа ця стала предметом обговорення, точніше засудження на сторінках прогресивної преси. Тим-то і тепер слово "заклад" наче прикувало Бронка до тієї дівчини.
У нього була, напевно, не зовсім розумна міна, бо молодша зайшлася реготом, вказуючи на нього пальцем:
— Чого витріщився, як теля на нові ворота? Баби не видів? Маєш закурити?
На жаль, те, що мав з собою, Бронко скурив за ніч, а решту пороздавав арештованим.
Вона потяглась рукою за бюстгальтер, витягла звідтіль дві сигарети, одну встромила собі в рот, а другу простягнула подружці.
— Я щойно курила, — відсторонилася старша. — Пива випила б. Повів би-сь на пиво, чи що, — підморгнула мальованою бровою Бронкові.
— Пізно вже, — ухильно відповів Завадка.
— Для файтлапи[133] пізно! — вишкірила старша свої надщерблені зуби. — Я поведу тебе в таке місце, що і о шостій дістанеш випити. Ти скупий, брацє.
— Пізно вже. А завтра треба на роботу.
— Га, а я щось на такого хлопа, що для баби часу шкодує! А може, ти з роботи повертаєшся? Нє? Дай мені на пиво. Я піду сама вип'ю, а ви тут трохи побаришкуйте собі… Ти не дивись, що в неї ще грудей нема… ха-ха… Покажи йому, Маню, що вмієш. Видиш, фраєр не звичний до кубіти…
Сказавши це, вона спустилась у рів і зникла так само непомітно, як з'явилась.
— Це хто? — спитав він у молодшої, яка розглядалась на всі боки за здобиччю.
— А тобі що до того?
— Хочу знати. А ти не можеш хоч раз по-людському відповісти?
— Ха-ха-ха!.. По-людському, ха-ха-ха!.. А я по-якому говорю — по-баранячому? То моя сестра. Що? Не віриш? Не схожі одна на одну?
— То вона звела тебе на таку дорогу? — спитав він
і подумав з мукою: "Чого це вимотую з неї кишки? Чим я зміню її становище?"
— А дідька лисого моя сестра змогла б! То він мене витягнув з закладу.
— Хто — він? — допитувався Бронко, хоч і знав, що в її очах стає щораз більшим дурнем.
— Ти з місяця звалився? А ти хотів би, щоб дівчина без опікуна ходила? Ха-ха… Та сестра тільки тому й заступається за мене, що він у криміналі. Го, як він зі мною, то я моцна!
— Так це він звів тебе на цю дорогу? — хотів уточнити Бронко, щоб правильно її зрозуміти.
— Та якої холери ти причепився до мене? Що тобі треба?.. Рідна сестра не могла, а він — во! Вирвав мене з того пекла і дав кавалок хліба в руки… Чого рота роззявив? Скажеш, може, не хліба? Я що — голодна чи не одягнена? — вона демонстративно розвела поли жакетика. — Чи, може, без гроша сиджу? Певно, що я йому вдячна… І сестра теж…
Бронко дивився на неї і думав з досадою: "Який я до бісової матері борець за краще майбутнє народу, коли бачу, як людина тоне в клоаці, а я не в силі витягти її звідтіль?"
Раптом перед очима винирнула Ольга Річинська, та сама, що приходила в контору друкарні. Ось де одна з причин цього лиха! Монахи з Студзіньца забули теж священного сану… Попівна постала перед ним так виразно, що, здавалося, біля нього запахло резедою. "Пишна, — подумав, — викохана на людських хлібах…"
Бронко відчув, як здіймається в ньому невгамовна зненависть до тих — ситих, імущих. Це їхня влада пхає на брук отаких, як ця мала. Це вони, злодії, не тільки вкрали в нас землю, людські житла і фабрики, але й позбавили почуття стидливості, як у оцих дівчат.
"А як та попівна граціозно чекала тоді у конторі, спираючись, наче лелека, то на одну, то на другу ногу. А коси її не вміщалися під жалобним чепцем і тягли голову назад.
О, з такою, — подумав єхидно, — пішов би я навіть у варшавську оперу, прошу дуже!"
Ех, брате, з якою охотою схопив би ту білу, як пшенична булка, попівну за коси і змусив поклонитись оцій нещасній, з пофарбованим ротом своїй "сестрі во Христі"!