— Боюся, що вони на отому Безбородьку виїдуть так, як Заблоцький на милі.
* * *
Після цієї родинної сцени вибралась Катерина до Кремера. Зайшла до його приватного мешкання при вулиці Газовій увечері після восьмої. Застала Кремера, коли той сидів у кухні й мочив ноги в тазу. Підкочені по коліна холоші оголювали неприродно білі, волохаті ноги. На столі перед ним стояла недокінчена вечеря: картопля з гуляшем і надкушеним огірком, та купка рахунків.
Кремер однією рукою порався з вечерею, а другою перекидав рахунки.
Візит Катерини зовсім не збентежив його. Піднявши окуляри на чоло, він запросив насамперед Катерину сісти коло себе.
Катерина без зайвої задерикуватості, але й без зайвого смиренства виклала крамареві справу по-купецькому, логічно. Це правда, що вони вже другий місяць не платять своєї заборгованості. Це, Катерина визнає, несолідно і абсолютно не в стилі Річинських.
Але чому це так сталось?
Причина проста.
Фінансами в їх домі, про що, можливо, і сам пан Кремер здогадувався, відав батько, а не мати, як це водиться по багатьох інших домах. Коли батько захворів, весь їх дім наче голову втратив. Мариня сама, абсолютно сама, на свою руку керувала цілим господарством дому. Щось приносила додому, щось варила. Кому в той час спадало на думку заглиблюватись у господарські справи?
— Це правда. Я це розумію, — погодився крамар. Він вийняв з води уже другу ногу й старанно витирав її якоюсь дранкою. — Але тепер уже нічого не стоїть на перешкоді, аби зробити порядок з тими рахунками.
— І це правда, — у свою чергу притакнула Катерина. — Але будьмо справедливі: скільки днів минуло від смерті татка? Всього двадцять п'ять днів! Адже за життя татка, мусить Кремер визнати, ніколи не було у Річинських заборгована. Це було в їх домі як правило, як закон, щоб завжди на перше кожного місяця розрахуватися.
— Так, — признав Кремер, — що рація, то рація…
— Отож, — підхопила Катерина, — родина у свіжім болю по такій втраті, — й чи можна дивуватись, що рахунки не врегульовані відразу ж після похорону? Ви знаєте, пане Кремер, чим був батько для нас…
Купець притакнув шанобливо. Він знає, чим отець канонік був для своїх парафіян, а що вже говорити про найближчих?
Катерина розкрила сумку. На Кремеровому обличчі відбилося таке нетерпеливе зацікавлення, що Катерині аж прикро стало, що мусить розчарувати його.
— Я вам цілого боргу не поверну, пане Кремер, з тієї простої причини, що справа нашої спадщини ще не впорядкована. Покійний татко мали кошти в акціях, кооперативних паях і цінних паперах… Мама хоче те все перевести на гроші, і тому в нас хвилею трохи тісно з готівкою… Я вам поки що заплачу половину, але одне буду просити: не відмовляйте нам свого кредиту. Ви самі знаєте, як тепер важко з солідним клієнтом, а ми не хочемо йти до будь-кого. Це раз. А по-друге, ми звикли вже до вас і до ваших товарів. Знаємо, що ви не б'єте на легкий заробіток, що ви передусім дорожите честю солідного крамаря.
Кремер усміхнувся і машинально розправив вуса.
— Стараюсь, як можу, прошу пані. Але, — почухав заклопотано праве вухо, — інтерес, прошу пані, є інтересом. Я не жадаю від пані векселя, але хотів би поставити одне запитання.
Катерина зосереджено подивилась на нього. Не мала уявлення, про що хоче питати, проте мужньо відказала:
— Я слухаю вас…
Кремер подивився на неї.
— Я запитаю вас коротко: буде з вами женитися доктор Безбородько чи ні?
Катерина почервоніла. Запитання Кремера здалось їй нетактовним, проте відповіла з гідністю:
— Так. Або що, пане Кремер?
— Нічого, — схилився гречно Кремер, — це я хотів тільки знати. Можуть пані спокійно розраховувати на мій кредит.
Вдома дуже зраділи такому щасливому розв'язанню справи. Катерина не розповідала докладно про свою розмову з Кремером. Та ніхто, власне, й не домагався того. Найважливішим зі всього був факт, що в Кремера можна й далі брати на книжечку.
Тільки одна Слава, либонь, що була безпосередньо заплутана в цю колотнечу, в'язла до Катерини, аби та призналась, за яку ціну купила Кремера.
— Дай мені спокій, Славцю…
— Ні, ти мені скажи. Ти мені мусиш сказати, як це ти з ним дала собі раду.
— Про що тобі, властиво, йдеться? — спитала вже зацікавлено Катерина.
— Хочу знати, від чого він так пом'якшав. Ти не можеш уявити собі, яким зневажливим тоном розмовляв він позавчора зі мною.
Катерину розсмішила настирливість Слави.
— Навіщо ти розпитуєш, Славцю, про речі, які не стосуються тебе? Але хочеш знати — то я тобі скажу: я підкупила Кремера ціною своєї честі…
— Та що ти? — очі й уста Слави стали великими й круглими.
Катерина по-материнському повела долонею по Славиному чолі:
— Заспокойся, дурненька. Я утвердила в Кремера переконання, що мій наречений — багата людина.
— Але що це має спільного з… я не розумію, — забелькотіла Слава.
Катерина обняла її за голову і шепнула на вухо:
— Говорити правду — це теж належить до честі, Славуню.
Зоня скипіла і почала мені докоряти, що я зневажаю пам'ять батька та родину і ще щось, і ще щось, чого я не хотіла навіть слухати.
У татковій кімнаті навстіж відчинене вікно. Вже місяць вона провітрюється по покійнику. Гадаю, що татко на тому світі ображений з цього приводу.
Таткове бюрко. Татків молитовник. Таткова попільничка. Ці речі живуть ще на давніх правах, тоді як про самого татка згадують тільки в часі минулому: "Татко любив…", "татко не міг стерпіти…" — і при цьому плачуть. Я не можу плакати. Маю таке переконання, що смерть страшна тільки для тих, які не люблять по-справжньому.
Для мене — батько вибрався на прогулянку… І чекає десь нас у затінку розквітлої черешні. Відпочиває собі. Добре йому там (ні уколів, ні нападів смертельної задухи), і незчується, як прийдемо всі до нього, одне за одним.
Але чому вони вражені тим, що я не в розпачі?
Татко любив музику. Тут він не мав часу займатись нею, але мав пристрасть до неї.
Тішило його завжди, що ми всі п'ятеро маємо музичний слух. Перед самим батьковим відходом від нас чула я пісеньку просту, але милу, яка мені сподобалась. Напевно, вона таткові теж сподобалася б, але я не можу заспівати тієї пісеньки для нього, бо в хаті — офіціальна жалоба.