Проте до дев'ятої ранку наступного дня фон Рідке мусить мати на письмі прізвище "зрадника" з фактичними даними про його злочин.
Аркадій попросив Олену постелити йому на цю ніч в кабінеті. Назбиралося чимало канцелярської роботи, то доведеться посидіти допізна.
Але навіть не притулив голови до подушки. Вранці Олена застала Аркадія в кріслі: він спав, припавши грудьми до столу. Все ж таки ранок Аркадій зустрів вже більш-менш врівноваженим.
Отець Річинський переконав себе, що при вирішенні цього питання не має права поступати легковажно. Совість наказувала зважити всі "за" і "проти" з точністю аптечних терезів. Коли над ранок остаточно зважився призначити кандидата у вішальники, то совість його до такої міри заспокоїлася, що Аркадія зламало на сон.
А й справді! Не назвав ані батька малих дітей, ані людину, яка могла б чим-небудь бути корисною громаді. Навпаки, в своєму рапорті, як офіціально казав йому Рідке назвати донос, написав прізвище бродяги без роду і племені, мандрівного старця за професією, який протягом кількох років обирав собі на зимівлю їхнє село.
Яка різниця такому індивідуумові, вмре він завтра чи на двадцять років пізніше? І що суспільство втратить з його смертю? Навпаки, виграє тим, що позбудеться дармоїда, розповсюдника вошей і пошесних хвороб.
На думку Аркадія, він, з погляду суспільної етики, не те що не чинить нічого поганого, але, навпаки, ще й робить добро громаді; а раз громаді, то, значить, і народові; а народові, то й батьківщині, а бонум патріє — супрема лєкс[6].
З погляду моралі католицької церкви він теж робить благородно. Щоб дати бродязі можливість померти смертю мученика й тим самим крізь чистилище перескочити відразу у рай, він засуджує на вічні муки власну душу. Чи може бути яскравіший прояв любові до ближнього, ніж віддати душу за друзі своя?
Оберст прийняв Річинського ласкавіше, ніж першого разу. Можливо, на зміну настрою у Рідке вплинув рапорт, який йому подали ще перед сніданком: коні забезпечені фуражем принаймні на сім днів.
Оберст простягнув Аркадієві портсигар:
— Курите? Вдалося вам, гер пфарер, встановити, хто по-ферретерськи підбурював село проти наших солдатів?
— Так, — Аркадій по-церковному склонив голову, — мені це вдалося, гер оберст.
— А хто ж він такий? — потер долоні пруссак.
Аркадій назвав ім'я і прізвище волоцюги.
— А-а, — знетерпеливився фон Рідке, вдаривши тростиною по халяві лакованого чобота, — мені не держаться в голові ці ваші прокляті слов'янські прізвища! Хто він за соціальним станом?
— Гезіндель, гер оберст![7]
— Ха-ха-ха… — неприємно зареготався німець, — це мені подобається! Хитро й дешево! Що, гер пфарер? Я боюся, що ви повірили у безглузду теорійку, начебто пруссаки — це самі тупоголовці! Запевняю вас, що воно далеко не так! Ви хочете відкараскатись від нас шматком смердючого м'яса? Гезіндель, гер пфарер, може бути тільки придатком до чиєїсь солідної голови. — Він подивився на Аркадія так, що той відчув біль під черепом. — Мене може спитати генерал, а що я йому відповім? Скажу, що впіймали якогось гологузника і повісили на вербі, як ферретера? З нами так не можна, гер пфарер. Ми, військовий народ, не дуже розуміємося на жартах! А тому, хто наговорив вам, що пруссаки — це тупоголовці, то наплюйте йому в лице! Я хочу, щоб ви зрозуміли мене. Того матеріалу, що я маю на вас, цілком вистачає… І коли я дозволю собі зайве зволікання, то (довга томлива пауза) ви повинні зрозуміти, що вам роблять ласку. Прошу, зайдіть у сусідню кімнату і подумайте!
Кімната, на яку вказав йому Рідке, тільки називалась кімнатою. По суті, це було щось на зразок комори з одним загратованим віконцем вгорі. Єдиними меблями в цьому приміщенні були тапчан з солом'яним сінником та крісло. На столі — коробка сірників і заяложений, обкапаний воском ліхтар з недогарком свічки.
"Камера смерті", — стукнуло у мізку Річинського, і тільки тепер він відчув страшенну жагу життя. Вперше за свій вік чітко усвідомив, що в ім'я життя він здатний на все: на зраду, на святотатство, на кривоприсягу, на вбивство, на людоїдство!
Не тільки від думки, а навіть уявивши на мить, що його, Аркадія Річинського, можуть вести закутого поміж шпалерами злорадно тріумфуючої голоти, відчував запаморочення в голові.
Страшно, дуже страшно прирікати на смерть невинну людину, але, господи великий, куди страшніше вмирати самому!
Коли отак напружено перебирав у пам'яті з-поміж своїх парафіян, кому б можна пришити "зраду найяснішому монархові", Річинському згадалася одна жанрова сценка на вигоні корчми: п'яний Ілько Савицький цілувався з теж нетверезими російськими солдатами, запевняючи при тому всіх і вся, що вони — його рідні брати, бо одна руська мати їх родила, і в нього, і в них пливе та сама, руська кров.
Еврика!
Аркадій не ждав, поки його покличуть, а сам постукав у двері кабінету оберста.
— Я пригадав собі ще одного зрадника, гер оберст.
— Хто він такий? Впливовий?
— В селі прислухаються до його голосу.
— І що він таке зробив? — Рідке з презирливо-іронічною посмішкою розглядав свої нігті.
— Він бунтував людей проти монарха… закликав до об'єднання з російським царем…
— Гевіс[8], гевіс, якщо так, то він великий злочинець. Прошу, сядьте ось тут і напишіть рапорт…
Скінчивши писати, Аркадій нишком витер долоню об полу ряси. Спітнів увесь.
Фон Рідке простягнув йому руку:
— Гратулюю[9] вас! Ви зробили не тільки як патріот, але і як айн гешайтер менш![10] В наш час монарх потребує… розумних людей! Ви — вільні!
Аркадій вклонився так низько, наче збирався поцілувати простягнену руку.
Опинившись за огорожею будинку з камерою смерті, Аркадій оглянувся, немов хотів переконатись, чи немає за ним погоні, відійшов ще кількадесят кроків, а потім зупинився, зняв капелюха і глибоко зітхнув. Він дякував богові, сонцю і землі за збереження життя.
По-новому глянув на толоку, всіяну рожево-білими "гусячими" квітками та кротовими купинами, на чашу неба, обведену по берегах вузькими смужками білих ниткуватих хмарин, на гребінь лісу, що чітко виділявся на блідому небі, на хатини, приліплені до горбка, які в перспективі здавалися особливо мальовничими, на розкішний голубувато-сизий клубок перекотиполя біля його ніг і ще раз впевнився в тому, що це — не сон, а дійсність: він живе!