— Чому, — спитав вуйко Ілакович, підставивши під погляди присутніх своє благородного рисунка, дарма що вже в сивій оправі, вродливе обличчя, — по селах, де як слід діють католицькі організації, де досить численна католицька преса, де отці парохи сумлінно виконують всі вказівки й доручення преосвященного і не стоять осторонь політичної роботи серед парафіян, — чому там не чути ні про яких сельробівців? Прошу відповісти…
"Добре тобі питати — чому, коли твоє село темне як ніч", — із заздрістю подумав отець Свійко. Він мав дещо відмінний погляд на поширення сельробівського руху по селах. З своєї власної гіркої практики на цій ниві знав, що Ілакович спрощує справу, коли зростання сельробівського руху пояснює виключно бездіяльністю католицьких організацій. Проте, не маючи відваги виступити відверто з власними тезами, щоб не викликати підозріння щодо своєї душпастирської діяльності, Свійко запитав в обхід:
— А як ви, отче Сидоре, дивитесь на страйки робітників по фабриках? Що ви скажете про страйк цегельників під Перемишлем чи робітників фабрики скла на Жовківщині? Мені цікаво знати, з якої точки ви дивитесь на ці випадки?
Вдаючи з себе несвідомого, Свійко з облудною уважністю вп'явся очима в пишно викроєні уста Ілаковича.
Ілакович не повірив щирості Свійка. Був майже впевнений, що галган[80] провокує його в присутності деканів. Якусь секунду шукав відповіді. Потім, піднявши вгору руку із складеними як для благословення пальцями, з відповідним акцентом відказав Свійкові і тим, що наставились його послухати:
— Хай ці справи не турбують вас, отче. Смійтеся з цих страйків! Це не українські робітники страйкують, бо українських робітників взагалі нема. Нема, отче!
— Як то нема? — вихопився хтось з молодих, і йому вторував веселий гомін з задніх столів.
— А так, що в нас, — преспокійно погладжуючи хребтом долоні своє гладке підборіддя, промовив вуйко Ілакович, — поки що нема робітничого класу (він акцентував у слові "класу" тверде "л"), і тому нам нічого сушити собі голову над цими проблемами. — І він переможно оглянув присутніх.
— От і слава богу, — хрипким баском засміялася тітка Клавда. — Хе-хе… А то я все боялася, що прийде такий час, коли робітничий клас може зазіхнути на мою кам'яничку, а тепер… хе-хе… — рівчаками зморщок, наче мініатюрними каналами, по її обличчі спливав піт, — а тепер, коли в нас немає такого класу, то я можу спокійно спати. Бодай ти здоров був, Сидорку!
Тонкошкіре світле обличчя вуйка Ілаковича залилося легким рум'янцем. Іронія Клавди досягла своєї мети.
Доктор Гук остаточно проковтнув шматок індички, що його він довго й акуратно пережовував. Впоравшись з цією важливою операцією, він наче у відповідь отцеві Ілаковичеві почав щось гарячково шукати у своїй записній книжечці. Нарешті знайшов. Тримаючи пальця на тому місці, зажадав слова.
— Мені здається, — і вмовк, здивований тим, що гості продовжували гомоніти на всі лади, не звертаючи уваги на його ораторську позу. — Мені здається, що шановні отці надто спрощують поширення комуністичного руху.
— Якого руху? — визвірився хтось із світського кінця.
— Сельробівського руху, — поправився доктор Гук. — Я хотів би звернути увагу, що справа запустила коріння куди глибше, ніж це здається, і тут не йдеться про поодинокі парафії.
— На мітингу! Скличемо антикомуністичний мітинг, і ви все те розкажете на мітингу, пане добродію, — сміявся Нестор, даючи Гукові знак рукою, щоб той сідав.
Але Гук не здавався. Те, що він мав сказати, гідне того, щоб його вислухали.
— Я дозволю собі, — він справді наче на мітингу підніс голос понад той гамір і сміх, що, як хвиля, котився від стіни до стіни. — Я дозволю собі, шановне панство, прочитати два пункти з резолюцій, прийнятих на мітингу сельробівців відносно загальних зборів товариства "Просвіта". Пункт другий: "Усунути з "Просвіти" весь буржуазний і клерикальний елемент, ворожий культурно-освітнім прагненням селян та робітників…"
В їдальні трохи стихло.
— Я не знала, що він такий нетактовний, — упівголоса відізвалася тітка Гликерія, дружина Софрона з волинських Річинських, — клерикальний елемент — це ж наші мужі! Як же ж можна в їхній присутності і… в нашій вичитувати такі пункти? Потім, що за неделікатність — усунути!..
— Просимо далі! Далі, пане меценасе![81] — відізвалося кілька голосів нараз.
Гук обвів їдальню переможним поглядом: що, цікаво?
— Пункт п'ятий: "Послати від імені "Просвіти" делегацію на Радянську Україну… щоб вони, делегати, познайомились з досягненнями на культурно-освітнім полі трудящих Радянської України".
— У… ух… ш… — свистінням знявся в їдальні загальний вигук здивування, обурення й іронії.
Аврельця Річинська делікатно доторкнулася ліктя Безбородька, який очима шукав Нелю:
— Я перепрошую, пане докторе, я хотіла б знати, як ви думаєте? Видно, що на Україні все ж таки щось будується, якщо ці… (обминула слово "сельробівці" як непристойне своїм звучанням) хочуть туди посилати делегацію. Я так думаю. А ви, пане докторе?
— Пізніше, пізніше поговоримо на цю тему, панно Аврельцю, — відсторонився від неї рукою Безбородько.
Якийсь целебсина[82] за протилежним столом припрошував Нелю сісти біля себе, а вона чемно відмовлялася.
Отець Ілакович, який пропустив повз вуха перший параграф, тепер з насторожено витягненою в бік доктора Гука головою вичікував, що той ще щось скаже цікавого. Але доктор Гук сказав уже все, що мав сказати.
— Цікаво, — задумливо промовив наче про себе Ілакович. — Цікаво! Навіть дуже цікаво…
— Отче парох! — знічев'я вигукнув отець Голубінка. — Отченьку парох! — Качуровий чуб розвіявся йому на чолі. Розстебнута на грудях ряса оголювала рожеві, покриті золотим пушком груди. Очі блищали, як дві скляні кульки. — Не будемо собі сушити голови над цими проблемами, отче парох. Ми й так дістали від преосвященного інструкції вислати… вислати бодай… — по скільки то? — ага, бодай по три, — він показав пальцями через столи "три", — делегати на матірний з'їзд, перепрошую дуже, на з'їзд матірного товариства[83].
Отець Михайло Річинський значуще кашлянув:
— Отче Модест… гм… гм… я вважаю, що про тайні інструкції єпископату… не зовсім доречно прилюдно розповідати… гм… гм…