Мати бачить, що через батькову впертість дитина може з світу зійти, давай потайки кидатись до ворожок і знахарів. Та, на жаль, їх зела, примовки й прикурювання помогли стільки, скільки й краплі та порошки, що їх виписували лікарі. Різниця була хіба в тому, що ворожки вміли вициганювати гроші вправніше від лікарів.
Від знахарів кинулася бідна мати до бога. Продавала, що було ціннішого у скрині, та потай від чоловіка пускала на служби божі й акафісти за здоров'я Марічки.
І от господь почув її молитви. Одужання Марічки наступило саме у церкві. Старий, прости йому боже гріх, не вірить у чудо, що сталося з його дитиною. Це великий гріх з його боку. А що вона може сама проти його чоловічої впертості? Може тільки молитись за нього, грішного, та просити матінку божу, щоб не пам'ятала йому цього великого гріха.
А з Маріччиним одужанням вийшло так: на саме різдво Іоанна Хрестителя повела мама Марічку у церкву. Коли одягла її, причепурила, як годиться дівчині, сказала: "Тепер, Марічко, підемо до церкви", — то по очах дівчини було видно, що вона зрозуміла, чого від неї хочуть. Розуміти розуміла, а в церкві стояла, як фігура[71]. Ані хрестилася, ані ставала навколішки (всі, хто був у церкві, впали навколішки, а вона стоїть, ніби справді та придорожня фігура) і тільки розглядалась по стінах.
Панотець кінчив читати євангеліє, вийшов на амвон, а Марічка хоч би лицем повернулася до нього. Мусила сама Петриха направити її в бік амвона:
— Дивись, донько, на отця! Вони будуть зараз гарну-гарну проповідь говорити, ану, послухай!
Нікому й у гадці не було, яка це буде проповідь. Оскільки неділя припала на різдво Іоанна Хрестителя, то отець парох почитали те місце з євангелія від святого Луки, де Ісус Христос відповідає посланцям Іоанна Хрестителя.
"Ідіть і перекажіть Іоаннові, що ви бачили й чули: сліпі прозрівають, криві починають ходити, стають чистими хворі від прокази, і глухим повертається слух, та воскресають мертві".
Відколи Петриха пам'ятала, кожна проповідь на Іоанна починалася з цих слів, так що від сімнадцятого року життя знала вона їх уже напам'ять.
— І сьогодні поміж нами, — відклав отець євангеліє, а Мартинчучка штовхнула Марічку ближче вперед, хай би і на її хвору дитину впало слово боже, — є в нашому селі, о дорогі мої парафіяни, сліпі, що не бажають бачити правди, прокажені душею, які не прагнуть очищення своєї совісті, які вперто, свідомо — і це, о дорогі мої браття і сестри, залічується до смертельних гріхів — не бажають, щоб совість їхня випросталась, глухі, які не дають собі відкрити вуха на слово боже. Сумний це, дуже сумний стан, о дорогі мої парафіяни, але я вас питаю: що ти, що він, що вона, що вони, що ми всі разом зробили для їх спасіння? Що зробив, дорогі мої браття і сестри во Христі, той батько, який знає, що його син зачитується безбожними, спрямованими проти святої католицької церкви, книжками? Що зробила, о дорогі мої сестри во Христі, та жона, яка бачить, що її чоловік не ходить до церкви, ба, ще більше, водиться з такими, що явно зневажають святу церкву та нехтують її заповідями, з яких першою є: "Аз єсмь господь бог твій і не будеш мати інших богів, крім мене", що зробила та жона, щоб врятувати душу свого супруга? Сказано ж: хто сіє вітер, той збиратиме бурю! А господарем нив, що породжують бурю, є не хто інший як сам диявол. Він вже, о дорогі мої браття і сестри, не далі як учора зібрав перші жнива! З роздираючим серце смутком мушу повідомити вас, дорогі мої браття і сестри во Христі, що вчора упокоївся в бозі в розквіті своїх сил вірний син католицької церкви й гарячий її оборонець, заслужений діяч на народній ниві, незрівнянний проповідник, великого серця людина, прекрасний батько своїм парафіянам, колишній парох села Вишня, блаженної, незабутньої пам'яті — отець Аркадій Річинський.
І тут сталося чудо. Марічка побіліла, вхопилась руками маминого плеча й вигукнула на весь голос:
— Мамко, я вже не Йосафата!
В церкві зчинилося замішання, люди зашикали на дівку, отець з проповідниці почав давати дякові знаки, щоб вивів хвору надвір, але цього й непотрібно було, бо Марічка більше не відзивалась. Люди розступились, і Петриха спокійно вивела дівчину надвір.
"Привела Мартинчучка дочку додому, але й на думку їй не спало, що з дівчиною сталося чудо й вона видужала.
Стала дома Петриха розповідати чоловікові про свою пригоду у церкві, а Марічка відзивається несподівано преспокійним голосом:
— Нащо ви, мамо, розказуєте татові про це?
— Мамо, — припали молодші діти до матері, — наша Марічка говорить, як усі!
Діти лепечуть, сіпають маму за фартух, за руки, а Петрисі начеб мову відняло. Хоче щось їм відповісти, а через сльози не може. Петро гримає на жінку, щоб напилася холодної води, бо ще люди побачать та придумають собі, що видужала дочка, а захворіла мати.
Ледве заспокоїлася Петриха. Сіла родина обідати, а по обіді нова несподіванка: Марічка заходжується миски мити:
— Відпочиньте собі, мамко, вже доста находились коло мене.
Помила миски, замела хату, зібрала молодших та й гайда в садок. Каже, хоче подивитись, що там діється. Діти забігають перед Марічкою, навперебій показують, де що розцвіло, де що доспіло, ніби вона справді повернулася додому з якоїсь далекої дороги.
— А ви гейби повиростали! — каже вона до своїх молодших сестер, з чого можна зрозуміти, що вона їх зовсім не пам'ятала під час своєї хвороби.
Вишня хоч і досить велике село, але зате скупчене так, що до вечора всі вже знали про чудо, яке сталося з Марічкою Петра Мартинчука.
До господи Мартинчуків посунули люди. Власне, не побігли, не пішли, а посунули повагом, щоб і самого себе не осмішити передчасним поспіхом, і Петра не образити нетерпеливою цікавістю. Чоловіки ідуть собі, попихкуючи люльки, начеб їм попри Мартинчуків двір якраз і дорога, а жінки дрібушечкою-дрібушечкою, та й випереджають чоловіків. Їм можна. Хто докорить бабі за надмірну цікавість?
Покотилася поміж народом поголоска, що Марічка щаслива у бога. Якщо бог обрав її для свого чуда, то, може, й вона сама осяяна чудотворною силою?
Невістка Мафтея Туририкового виривається з хворим немовлям поперед усіх. Дитина, прикрита однією хустиною, випружилась на руках, як трупик. Жінки, глянувши на старече, пожовтіле личко дитини, відвертають голови: котра почуває себе при надії, то ще й плює поза ліве плече, преч би ся казало!