Що він міг закинути Сташці? Старалася і годила йому, як уміла, наскільки вистачало в неї розуму й вигадки.
Історія з Гольдштромом (хай і діяла тут Стаха не без власної замаскованої мети) свідчить все ж таки про її соціальне пробудження. Чому нагримав на неї замість похвалити? Чому, замість зрадіти з цього приводу, шукає, як то кажуть, кістки в молоці?
Єдина провина Сташки перед ним хіба та, що любить його більше, ніж він хотів би для нормальних відносин у подружжі.
Та хіба це гріх? Хіба це не притаманне жінкам? Як він все це чудово розумів і як же плутався в цих чудово зрозумілих справах!
Найбільшою мукою для Бронка було те, що він хотів поступати з Стахою, як людина честі, а відколи запала йому в голову Річинська, все по відношенню до його дружини стало брехнею.
Все. Все! Потиск руки, ласкаве слово, обійми — все.
Нечесними, не гідними справжнього мужчини були тепер його викрутаси перед Стахою. І чим він боронився? "Покажи мені ту, що я її маю!" Чи не був подібний до злодія, який сховав украдену річ у безпечне місце, а сам нахабно домагається, щоб перетрусили йому кишені?
"Покажи"! Сташка давно показала б йому, коли б тільки могла натрапити на слід суперниці. Запідозривши Бронка, Стаха стала стежити за ним з усією майстерністю, що її перейняла від матері, яка стежила за батьком, відколи Стаха пам'ятає їх обох.
Не раз і не два тулилась в чужих брамах, вичікуючи, коли Бронко повертатиметься з роботи. Не так просто було Сташці вирватись перед шостою з фабрики. Коштувало це їй чимало хитрощів, включно до удаваного залицяння до Ізика (Стаха до Ізика!).
Нічого підозрілого не могла помітити Сташка. З друкарні виходив Бронко з кимсь з товаришів. Останнім часом бачила його з тим новим, Каминецьким. Ішли разом, іноді до ринкової площі, іноді Каминецький проводив Бронка під саму хату.
Бувало й таке, що Бронко попереджав, що сьогодні в нього термінова робота і він затримається в друкарні. Підозріваючи, що причиною затримки була та невідома, ненависна вона, Сташка іноді поза північ вичікувала Бронка в чужих брамах поблизу друкарні. Наражувалась на те, що чоловіки зачіпали її непристойними словами, приймаючи її за вуличну. Стаха звичайно відмовчувалась, але часом терпець уривався, і вона відрубувала їм так, що піднімали комір вище вух і тікали чимскоріше.
Коли нарешті Бронко, іноді ген за північ, виходив з друкарні, Сташка, ховаючись поміж тінями, не довіряючи власним очам, вела його аж до брами садиби Завадків. Чекала, поки зникне за дверима, і тоді, заспокоєна, поверталась додому. Доходило до того, що частувала Бронкових співробітників пивом, щоб за кухлем хитрими питаннями витягти від них, що той Бронко взагалі думає про дівчат.
Тут зазнавала вона справжнього тріумфу!
Колеги Бронка сміялись над ним! Підіп'ють собі і сміються (а що у тверезого на думці, то у п'яного на язиці), що Завадка оферма, файтлапа, поламанец[198] який втріскався в одну Сташку і поза нею світа не бачить. Що то за кавалер? То не кавалер, а зараза серед чесного парубоцтва.
Практикувала Сташка і таке. У неділю, коли обоє вони були вільні, вона раптом прикидалась хворою. Коли ж Бронко, посидівши біля її постелі, виходив, вона, одягнена під ковдрою, вискакувала з ліжка і бігла за ним назирці. Перший раз зайшов Бронко до Каминецького. Другим разом звернув до читальні. У читальні могло всіляке бути. Причаївшись біля вікна, Стаха стежила, що буде далі. Бронко ввійшов усередину, минув зал, в якому танцювали, і зник у кімнатці з газетами та шахами.
А проте таки мав когось! Але кого? Кого?
Не був же він закоханий у мармурову фігуру в музеї або в образ богородиці. Любив живу жінку з крові і кості, а якщо любив, то мусив зустрічатись з нею. Не сидить же вона, замкнена, в замку, як середньовічна царівна, а ходить по вулицях Нашого; а якщо так, то не може бути, щоб Сташка не зустріла її. Напевно, не раз вже розминалась на вулиці з своєю ворожицею, лише не знала, що це саме вона.
Ох, попалася б вона Сташці в руки! Цілою не вирвалася б вона з них, це певно. Показала б вона тій тіпанці, як чіплятись до чужого чоловіка. Хай, хай скоїлося б збіговисько! Пхе! З того Сташка не журилася б! Хай обступив би їх народ колом і дивився б на них, як на цирк. Сташка не зважатиме ні на що! А коли б і це не допомогло і вона ще раз перехопила б її в парі з Бронком, то тоді не завагалася б навіть перед сірчаною кислотою. Слово честі, що так!
Спадало вже Сташці на думку, що, може, чорт його знає, він там на роботі має когось. Знайшла вона дорогу
і до Бронка на роботу, аж у складальний цех. Сталося так, що Гольдштромові треба було надрукувати якусь рекламну летючку, і Сташка на свій риск, замість Вайнштока, віднесла роботу до Філіпчука. Дівчата, що їх побачила Сташка у друкарні Філіпчука, а їх було всього три, не могли бути її суперницями. Пробувала Сташка затримувати Бронка в своїх обіймах цілу ніч до світанку. Повертався додому, ледве тримаючись на ногах. Була певна, що після такої заправки відхочеться йому скакати в гречку, та скоро зреклася і цього способу.
— Йой, що я роблю? Та він так злягти може, — а тоді що? Тоді зненавидить мене, що й на очі не захоче бачити. Чого я, дурна, хочу від нього? Не приходить хіба до мене щовечора? Не сидить поза північ? Чого мені ще треба від нього?
Дурила сама себе, бо добре знала, чого їй ще треба було від Бронка. Серця треба було їй від нього, а цього не міг дати Бронко. Його моральні муки зростали ще й від того, що він добре усвідомлював, в чому його слабкість, але не робив нічого, щоб побороти хворобу. І виходило так, що все те, що він колись засуджував в інших, оті слабкі місця, брак послідовності, прояви нестійкості характеру, безвольність, пасивність, невимогливість до власних прогріхів — все це тепер обернулося проти нього.
Олекса Загайчик, якому Бронко не переставав допікати боягузтвом, міг тепер йому відповісти: "Лікар, вилікуй себе самого".
Правду, стократ правду говорить Сташка, що він змінився. В одному вона помиляється. Він змінився не тільки у відношенні до неї, він взагалі змінився. Де він, той давній Бронко Завадка? Де?