Гроші! Прокляті гроші, як вони міняють своє обличчя! Ще недавно були вони для мене тільки кіно, морозиво, а потім стали хліб, підметка, а тепер уже — щастя!
Жах!
Жах, що якийсь паскудний папірець бере владу над нашим життям, нашим правом на щастя, а ми мовчки погоджуємося з цим.
— Севере, — кричу, хоч він тут біля мене, — я ненавиджу гроші! Будьмо, о, будьмо з тобою інші, не такі, як усі… Севере, будьмо сміливі, — хочеш?
Він не знаходить для мене відповіді, тільки пригортає до своїх грудей. В мене таке враження, що він плаче.
Все ж таки сходимо вниз, не досягши вершини гори. Сприймаю це за недобру прикмету для нашого щастя.
Сходити вниз, виявляється, ще важча штука, ніж дряпатись угору. Север мусить мене раз у раз підтримувати, бо я, втративши душевну рівновагу, втрачаю й фізичну. Біля підніжжя гори чекають, стужившись за нами, наші лижі. Розбираємо їх і їдемо в місто.
По рівному Север їздить досить пристойно. Напрошується неждана думка: "Север з тих, що з ними можна тільки по рівному…" Нічого поганого не сталося. Не впало ні одного гіркого слова поміж нами, а проте я відчуваю, що ця прогулянка вирила якусь прірву між мною і моїм коханим. Ми виходили одними, а повертаємось вже іншими. Невже справді і тут винні гроші?
— Ти чого хотіла? — єхидно спитала мене Катруся, що в перекладі на звичайну мову означало: "Забирайся звідсіль!"
— Так, — відповіла я, зухвало витримуючи її спопеляючий погляд. — Я хочу їсти. Страх як хочу їсти.
— Ти б бодай переодяглася, — просичала Катерина, що знову-таки означало: "Забирайся звідсіля, поки не пізно".
— Нічого, нічого, — піддержав мене мій майбутній шурин, — лижний костюм — це тепер крик моди…
Безбородько підсунув мені стілець поруч з собою, але я воліла сісти через крісло.
Катерина посміхалась найчарівнішим усміхом… вішальника. А я? Ох, я допалась нарешті до булки з маслом, яке досі призначалося виключно для нього. Це, звичайно, було свинство з мого боку, але що я винна, коли не могла опанувати себе?
Катерина дивилась на мене непритомними зі страху, круглими, як у сови, очима, а я вдавала, що не помічаю її погляду, і уплітала булку з маслом, а зверху ще з шинкою, аж за вухами лящало.
Безбородькові як лікареві, очевидно, подобався мій апетит. Він підсував мені тарілку за тарілкою, а я змітала все з них, як мітлою. Увійшла мама, і я побоялась глянути на неї. Я тільки здогадалась по руках, що вона зачасто підносить до обличчя хустину. Напевно, моя поведінка увігнала її у піт.
Безбородько, як звичайно, розповідав якусь історію, де героєм був не хто інший, а він сам. Я попала вже на кінець його розповіді. Він був чимсь сильно збуджений.
— Ти читала? — звернувся він до мене і тицьнув у руки "Прикарпатські вісті". Я, правду сказати, вперше дізналась, що така газета взагалі існує на світі божім.
— Ні. А що?
— Прочитай, тоді будеш знати. Будеш знати, що таке людська підлота. Ти молоденька, і не варто тобі отруювати душу, але прочитай. Прочитай… Ти щойно вступаєш в життя. Так, пізнаєш, який страшний світ. Отут… отут прочитай…
Газетна замітка (облямована червоним і синім олівцем) була такого змісту:
"Члени правління читальні "Сила" з передмістя Нашого Мнихівки звернулися з проханням до пана доктора Безбородька прочитати доповідь на тему: "Перша допомога в наглих випадках". Безбородько відмовився від доповіді тому, що це безплатно. Пан доктор — ура-патріот тільки на словах. Він вдає з себе народолюбця, а в дійсності це шкуродер такий, що без грошей і умираючому не подав би ложки води і т. д. і т. д.".
Мені стало ніяково за сестриного нареченого, і я відсунула газетку, не дочитавши до кінця тієї інформації.
— Прочитала? — спитав Безбородько. — І що ти на це? Ти скажи мені, що б ти подумала, коли б ти мене не знала? Повірила б, правда? Натурально, що повірила б!
— Та що там "повірила б"! Яка людина з глуздом повірить цьому? Та це відразу, з самого тону видно, що то все — брехня і провокація! — не так заступилась за Безбородька, як підказала мені відповідь Катерина.
Мені треба було послухатись старшої сестри, але ні, мене начеб гедзь укусив, і я спитала:
— А чому ви справді не пішли?
Дурнішого питання я не могла поставити. Мій майбутній шурин зробився бурякоподібним і, на моє щастя, накинувся з своїми претензіями не на мене, а на Катерину:
— Прошу, маєш! Перший виступ публічної думки! Ти щойно сказала, що ніхто не повірить, що всякий розумітиме, що це брехня, наклеп і провокація. Ось тобі доказ, як реагуватиме на цю замітку пересічна публіка. Ти ж чула: "А чому ви справді не пішли?" Чула! Так от і радій тепер!
— Та що вона, дурна, знає! — борониться Катерина.
— Як то — дурна? — не уступає Безбородько. — Дозволь! Панна закінчила гімназію і ще дурна. А хто тоді розумний? Так думає моя майбутня швагерка, людина, хочу вірити, до мене абсолютно прихильна. А що подумають собі про цю замітку чужі, до того ж заздрісні люди? Що подумають собі, прочитавши такий наклеп, наші міщани, наша пересічна інтелігенція, селяни, до яких дійде ця замітка? Таж то все мої майбутні пацієнти, — розумієш? Мене дискредитували, — знаєш вже чи ні? Чому я не пішов! Я не пішов, Славо (починає він до мене батьківським тоном), тому, що це була провокація. Розумієш, мене хотіли спровокувати. Мені дали б змогу прочитати доповідь. Так, я був би прочитав доповідь, а потім, як по кожній доповіді, почалася б дискусія… Я ж їх знаю! І я, розумієш, Славо, український патріот і католик, став би приводом для того, щоб вони провели вечір агітації за Радянський Союз!
— А чого ж ви мали стати приводом для цього? Я не розумію…
Я таки дійсно не розумію, що він має на думці.
— Ти не розумієш? Я тобі зараз поясню. Насамперед мене засипали б провокаційними запитаннями від стіп до голови. Наприклад, чому в Польщі немає державного безплатного лікування, і, будь ласка, викручуйся з такого питання. Або ще гірше: чому лікарі-патріоти не влаштовують у себе дні безплатного прийому? Або чому немає громадського контролю над тими, що деруть шкіру з пацієнтів? Для мене вистачило самого факту, що за організацію вечора взявся Броніслав Завадка.