Угледівши ксьондза, Анна відчинила двері, кланяючись так низько, що довга, до пояса, пазуха відслонила всю природну принаду її грудей. Аркадій, відчуваючи на собі дошкульний погляд паламаря, пройшов повз хазяйку хати, начебто не помічаючи її.
Річинський благословив замисник, лави, святі образи, неприбрану постіль з двома добре-таки прим'ятими подушками, припічок, двері…
Анна стояла біля печі, лукаво посміхаючись.
Паламареві, старому, засушеному чоловічкові, не подобалася поведінка Анни:
— Нема чого тут посміхатися і затримувати нас… Диви на неї! Не виділи! Давай збіжжя і повісмо, — дивись — часу нема!
Тоді Анна взялася під боки, зробила плавний круг, ніби в танці, і, повівши по-циганськи плечем, стала поруч з Аркадієм.
— А отець, — вискалила білі, як ріпа, зуби, — поможуть мені збіжжя молотити? Чи, може, тоді, як стемніє?.. Ха-ха-ха!..
Аркадій, забувши навіть перехрестити хату, поквапно пустився з цього триклятого подвір'я. У вухах його лящав диявольський сміх розпусниці.
Від Анни почавши, за винятком багачів, ніхто більше не виносив ні збіжжя, ні повісма.
Аркадієві стало ясно, що тут йдеться про організовану змову, а історія з Мартинчуком так само, як і з Анною, не була випадковою. Ініціатор змови так хитро сховався за спину Анни, що Аркадій, хоч і бачив його, не міг вказати на нього пальцем.
Ні наступного різдва, ні на водохрещі Аркадій не вийшов у село з свяченою водою. На різдво, правда, багаті газди вислали по нього встелені периною та вкриті килимами сани, але Аркадій подякував за увагу і відмовився від честі, посилаючись на застуду. Розумів, що такий парад (піп з кропилом на санях, вистелених перинами) зробив би його смішним в очах мирян.
Крім того, Аркадій був переконаний, що дуки вислали по нього коні не з прив'язаності до звичаю, а наперекір бідняцькій голоті.
Випадок цей з швидкістю вітру рознісся по всіх навколишніх селах. Зібравшись на соборчику, священики вирішили, щоб не спричинити більшого зла, не вимагати вже за посвячення збіжжя і повісма. А то бували випадки, що священик заставав замкнені двері з написом; "Нас нема вдома", а тим часом в кожній шибці стирчала голова, як образ.
* * *
П'ята з черги дитина мала бути хлопцем. Олена теж була твердо переконана, що буде хлопець. Мала певні, стократ життям перевірені підстави сподіватись, що цим разом буде так, як вони з Аркадієм бажають. Коли раніше обличчя Олени покривалося плямами, то за цим разом лице її нагадувало пелюсток чайної рожі. Досвідчені жінки-селянки говорили, що це певний знак, що народиться хлопець. Олена гаряче молила бога, щоб нарешті послав їм хлопця. Хай би був розбишака, хай би в школі погано вчився, хай би дер черевики, хай би доводилося платити людям за шиби, аби тільки був, аби Аркадій заспокоївся, що родове прізвище не загине. Всупереч забобонові, навіть наперед вибрали синові ім'я. Мав називатися Ярослав.
Коли народилася п'ята дочка, Аркадій не витримав і закляв уголос. До того ж, як на лихо, Слава в дитинстві була дуже негарна. Широкий рот, вилицювате лице і ненормально худа довга шия робили її зовнішність неприємною для ока. Згодом дитина, як то кажуть, виладніла і, на радість Аркадієві, скидалася більше на хлопця, ніж на дівчинку. За бажанням Аркадія, до сьомого року життя дитина мала підстрижену по-хлоп'ячому голову і ходила в хлоп'ячих штанятах.
Була рухлива і воліла товаришувати з хлопцями, ніж з дівчатками.
Аркадій хвилинами забував, що перед ним переодягнене дівча, і під такий настрій згоден був віддати все на світі за свого "сина". На жаль, ілюзорні видіння зникали, і дійсність виринала такою, якою вона була: був батьком п'яти дівчат, які в свою чергу вимагали для себе раніше чи пізніше п'ятьох добре забезпечених чоловіків. А звідки взяти тих п'ять зятів, коли молодь стала в опозиції до Польської держави і, замість здобувати дипломи, а затим становище, оголосила бойкот польському університету. (Правда, той бойкот тривав недовго, і згодом склалася така ситуація, що частина української молоді вже стала чемною, хотіла вчитись, але не всю її приймали до вищих шкіл).
Аркадій міг би "повипихати" своїх дочок за богословів, але, коли бути щирим, не хотів для них долі їмосці. Боротьба за целібат[19] яку з такою ревністю розпочав станіславський владика, породжувала думки, що доля останніх їмосцей не буде солодкою.
Коли Аркадій закривав іноді очі перед своїми гарненькими, здоровими, нарядженими, як лялечки, дочками, щоб уявити собі їх уже дорослими, то дуже часто, замість образу мадонни з дитям на руках, ввижалася йому засушена стара діва, яку він возить з балу на бал і ніде "продати" не може.
Коли б у нього був капітал, то він повидавав би своїх дочок за людей з тітель оне мітель[20], аби лише голова була на карку в майбутніх зятеньків, і створив би таку промислову аристократію, що загумінковим патріотам аж в носі закрутило б… Якби!
На жаль, всі мрії зводились тільки до фатаморганних видінь. Була, треба сказати, в Річинського одна ідея, яка могла б обернутися в золотий потік, коли б він мав діло з розумними людьми, а не з чередою баранів, як його миряни.
У селі Вишня, трохи вбік від хат, були три гарячих джерела, що взимку куріли парою, як ватри. Громада звела ті джерела до спільного русла, обвела їх невисокою підмуровкою у вигляді підкови. Біля воріт лежав ряд кам'яних плит, на яких жінки прали білизну як улітку, так і взимку. В селі існувало переконання, що вода з прала помагає проти ревматизму. Влітку сюди приходили хворі з відрами і цеберками, мочили ноги й руки в лікувальній воді, сушились на сонці і знову обливались водою. Опинившись у скрутному матеріальному становищі (особливо відколи батько переїхав з Поділля на Покуття і перестав привозити "діткам на горішки" запечатані конверти з банкнотами), Аркадій подумав про вишнянські теплі води.
Про яку-небудь містерію з чудодійною силою божою не могло бути й мови. Не ті часи настали, не ті й люди. Не містику, а науку треба запрягти у свій ридван. Щоб не відстати від часу, Аркадій вирішив побудувати у Вишні український санаторій. Перший український санаторій на галицькій землі, у повному розумінні слова "санаторій".