"Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій!"
А ця суха, дуплява, прости мені господи, стара верба хоче її шпигнути отим "твій". Та захоче Марочка, то той "твій" сьогодні побіжить за нею, як пес за господаревим возом, але не з тих вона, яких можна покидати, а потім знову підбирати!
— А чого? А що пані на те Дмитрові? Ти так і не доказала, — витягує з Доцьки кишки стара.
— Та, — запинається Доцька, — та… дідичка наважились, але мій таки… не хоче… до них приставати.
— Га, — плескає Анна руками по голих стегнах, як до танцю, — а я й не знала, що з мужика можна пана зробити! Навчи, Доцько, і мене цієї штукенції, бо вже так мені надоїло те смердюче мужицтво, що аж! Йой, — скрикує, ніби відкрила не знати яку новину, — йой Доцько, та як Дмитро стане паном, то ти мусиш в паню обернутись! "Проше пані, проше пані!" Ха-ха-ха! Доцько, чуєш, Доцько, та тобі прийдеться тепер по-панському й наволочки на цицьки одівати… ха-ха… Та ще кажуть, як у котрої немає грудей, то служанки гумові причіпляють… ха-ха… Ой, держіть мене ззаду, бо впаду! Гей, молодиці, а гачі? Та ти, Доцько, будеш по-панському як уліті, так і взимку у гачах ходити з таким-о… мереживом та биндами… Ой, ой, рятуйте, хто в бога вірує, бо лусну з сміху! Бігме, я вже бачу, як іде Доцька в капелюсі з парасолькою в руці… о…
Анна зіскочила з каменя і почала проходжуватись берегом понад пралом, смішно випнувши зад.
Напівзаголена, немолода вже Анна була така смішна з тим випнутим задом і перекривленою "по-панському" головою, що ніхто, крім одної Доцьки, не міг вдержатися від сміху.
Першою схаменулась Крученючка: з кого вони сміються? З дочки Штефана Курочки? А повиздихали би-сьте, зарази!
— Ану, буде вже комедії, — підводиться стара та тягне за спідницю Анну на камінь. — Ти, безстиднице! Спусти спідницю на стегна та не публічся перед ясним сонцем! Місії, місії треба на тебе, як нагайки, ти, публіко свіцька, ти, публіко! А ви теж, — повертається кругом жіночих голів, похилених над шматтям на каменях, — шкіритесь, гадайте, як кобила до грису, не знати чого. — І знову до Доцьки, аби її трохи розрухати, бо та стоїть як заморожена: — Подумай, як взялась пані за твого. Но… но… двічі посилала за ним.
— Та він не хоче. Він і чути не хоче!.. — ще гарячіше заступається Доцька за чоловіка.
— Чого не хоче?
— Та… та… — скиглить Доцька, — він і чути про те не хоче.
— Та чого не хоче, питаю тебе ще раз? Чей-ко, гадаєш, не запрошує його пані до себе, аби йшов спати з нею? Ти, може, настрашилась тієї безстидниці, то тобі, гадаєш, гейби мову відняло?
— Та… пані хоче, — зважується нарешті Доцька, — щоб Дмитро на польське перейшов. Каже, ніби Савицькі мусять з поляків походити… Він не хоче, ані раз не хоче, а вона каже, що як не дід, то прадід, безперечно, поляком мусив бути, але Дмитро ні, таки не хоче.
— Що? На польське переходити? Своєї віри цуратись? — питає з лютим вогнем в чорних банькатих очах приземкувата молодиця Миколи Маріїного. Тому рік полакомилась дівчина на поле та вийшла заміж за сімдесятилітнього діда. З того часу щось поробилося з молодицею, бо язик став у неї істинним жалом. — Відрікатися своєї віри? Мови, що нею тебе мама першого оченаша вчила? Мой, та я з таким не хотіла б сісти і с… під одним кущем, а не то що інше!
— Та він не хоче, — гугнявить Доцька, — він таки ні, але пані… Каже, що як будуть парцелювати[124] лан, то зміг би яко поляк… але він сам то ні…
— А, — береться під боки Анна, — то так? То як Дмитро був бідним наймитом, то її не боліла голова, що у Дмитра шляхоцьке прізвище? А коли став зятем Курочки, то — чули-сьте? — відразу пригадала собі його діда й прадіда! Адіт… адіт… землю будуть продавати тільки полякам, та ще й багатим… Мало ще всякої осадницької зарази налізло на нашу голову!… Ви чуєте, люди? Хочеш поля, переходи на польське, цурайся, чоловіче, своєї мови, своєї віри і будеш шляхціцом… А хвороба на мене, що в мене таке вже мужицьке прізвище, а то, може б, і мені перепало хоч на грядку під часник, ха-ха-ха!.. А скільки, Доцько, а скільки пані обіцяє вам поля?
Доцька знає, що Анна сміється з неї, але вдає, ніби не помічає цього, щоб не наразитись на ще більший глум з боку тамтої.
— Та він не хоче, — теленить насилу Доцька, — він не хоче… пані каже, що міг би і п'ятдесят моргів, але він… ні…
— П'ятдесят моргів? — жахнулася Анна.
І в тому місці прорвало Марічку. Так собі твердо обіцяла не чіпати тієї погані, так гаряче просила бога, щоб змилосердився над нею і вогонь в її грудях змінив у попіл, як воду у вино на весіллі у Кані Галілейській, — і все надарма.
— Аби-сь не втратила того, що маєш! — вихопилося у Марічки отак раптово, як, бува, іншим разом ікнеться людині знічев'я.
Така вже в неї клята натура, що здержує себе, доки здержує, а там, як би хто голкою шпигнув, і прорветься.
Треба було їй зачіпати оте-о, не при людях будь сказане? Треба було?
Доцька вирячила бульки, а стара Крученючка, як жандар, відразу зірвалась на ноги та просто на Марічку:
— Ти що? На чуже зазіхаєш? Гадайте, яка мені знайшлась — чуже відбирати! Поля, поля тобі закортіло? А кольки в бік? Гадайте собі, чисто у свого татунця пішла? Може, ще й комуну заводити схочеш? Поля, чужої праці захотілося жебрачці?
Крученючка підійшла, але не наблизилась до Марічки, тільки навіддалеки вимахувала до неї кулаками.
— Гадаєте собі, до чого воно йде? Священиків з світу зганяти? Людське поле грабувати? "Аби-сь втримала те, що маєш!" Ади, яка мені красна знайшлась… на чуже!
— Уступіться, вуйно, — глухо озвалась Марічка, — аби-сьте потім не жалували.
— Ти ще погрожуєш мені? — засичала Крученючка. — Погрожуєш?
Дзвонила сухими кулаками тут же перед очима Марічки, як горіхами.
Анна стала за спиною старої наслідувати її рухи, що жінки аж за черева брались зі сміху, — хоч, по правді, з чого тут було сміятись?
— А може, ще й на чужих чоловіків станеш зазіхати? — обізвалась кума Крученючки, аби й собі щось ляпнути.
Доцька, чуючи підмогу за собою, висунулась з-за спини своєї нанашки[125] й собі вкусила Марічку:
— А що — жаль тобі за ним?
Тут уже Марічка й не могла, і не хотіла більше здержувати себе. Правда, не знала наперед, що зробить з Доцькою, коли допаде її своїми руками. Може, перша думка була тільки зірвати з неї оту хустку. Зірвати, потоптати ногами, аби знало оте багацьке сміття, як гоноруватись! А що вийшло? Вийшло, що коли Марічка допалась до своєї ворожиці, то вчепилась не за хустку, а за пазуху. Допавши до ворожиці, Марічка з таким розгоном штовхнула її від себе, що Доцька, захитавшись, шубовснула в ополонку. Тільки ноги наставила звідтіль, як дві оглоблі.