Проте й однієї подібності вистачало Зоні, щоб з'ясувати собі, що в залі появились комунізуючі. "Почнуть провокаційну дискусію зо мною, і я пропала".
Спересердя, що не може в даній обстановці безпосередньо вилляти свою злість на організатора зборів — пароха, почала непристойно гризти нігті.
"Як же ж можна так, — картала його в думці, — організувати збори і — знаючи, що твориться кругом, — не забезпечити ударної групи однодумців… Кози вам доїти, отче, а не політику робити".
Отець Йоанн саме підступив до Зоні.
— Перестаньте кусати нігті… не показуйте, що ви їх боїтесь… Спокійно, прошу вас, спокійно, я зараз все уладжу.
— Чорта вже уладите, — вихопилось в Зоні, і вона з перестраху прикусила губу. Отець парох тактовно вдав, що не розчув репліки панни Річинської.
Вийшовши поперед стола на сцені, о. Йоанн заговорив роблено бадьорим, трохи не своїм голоском:
— Шановні члени читальні й тут присутні гості! Пані делегатка прочитала нам гарний реферат про те, як наш многостраждальний український народ боровся за нашу рідну, всім нам дорогу українську мову. Всім ясно, і нема про що дискутувати. Нам треба лише подякувати пані делегатці за її безкорисний труд і в мирі розійтись додому.
— А що буде з гуртком "Рідної школи"? Та ми мали ниньки закладати гурток "Рідної школи", аби наші діти вчились в рідній мові і боролись за неї, як говорила пані делегатка.
Вихопився той самий беззубий дядько, що привіз Зоню в село.
Отець парох скреготнув зубами, що аж Зоня почула. Сам на сам, може, заїхав би тому мудрагелеві палицею по плечах, а тут мусив опанувати себе й відповісти гречно:
— Іншим разом, Федю, іншим разом закладемо гурток, а тепер пані делегатка поспішають, щоб ще в однім селі прочитати реферат…
— Скатертю доріжка! — вигукнув хтось з лівого кутка зали, де привидівся Зоні (а може, й ні!) нашівський друкар.
— Ходім… ходім… не треба затримуватись, — наглив отець Зоню, майже попихаючи її до виходу.
Надворі кинулось Зоні у вічі, що мужчини, які правдоподібно покинули залу під час її виступу, тепер знову почали протискуватись досередини.
— Що тут діється, прошу отця? Я нічого не розумію! Чого вони знову пруться до читальні? Адже збори закінчились.
— Ходім… ходім, — не переставав підганяти Зоню, — дома про все поговоримо. Дякуймо богові, що й так нам обійшлося.
— А що могло бути? — Зоня дійсно не розуміла, яка небезпека могла їй грозити. — В чому річ, кінець кінців?
— Могли, — отець парох дивився у землю, — могли… затарасувати входові двері й вимагати дискусії на тему діяльності головної управи "Рідної школи".
— Но, і що? Ми з вами не дали б собі ради з купкою тих неуків?
— Не дали б, повірте мені, що не дали б. Річ ще й в тому, що то — не неуки, а підкуті на всі чотири ноги… кваліфіковані… з масою контраргументів оратори.
— Виходить, — не здавалась Зоня, — що найсильніший аргумент в боротьбі з комунізуючими — це втеча, так? Прошу мені відповісти: так?
— Не втікати, панно Зоню, не втікати, а уникати нагоди для сутички, яка могла б в якійсь мірі нанести ущерб нашій власній гідності чи справі, за яку ми заступаємося…
"Чи вмер Данило, чи болячка задавила", — подумала Зоня, але змовчала.
На приходстві їмосць чекала з традиційною попівською кавою з солодкою сметанкою і бабкою з родзинками. Знервована Зоня попросила для себе міцної чорної кави без цикорію.
— Прошу мені пояснити, — вона свідомо послуговувалась цією чемностивою формою, аби якось знейтралізувати свій нетактовний вибух у читальні, — бо я далі нічого не розумію. Чого чоловіки повиходили з читальні? Вони хіба знали, що появляться комуністи, й боялись дискусії з ними?
— О, коби вони боялись, — звів отець Йоанн руки до неба, — то було б ще добре! В тому і все лихо, що мужичня лише чекає нагоди, щоб подискутувати собі "з товаришами".
— А про що вони дискутують?
— А про що сьогодні, збаламучений большевицькою пропагандою, може дискутувати наш мужик? Тема завжди одна й та сама: як вони незабаром ділитимуть поміж себе панські та попівські лани…
Примирливий, опортуністичний настрій отця пароха наново рознервував Зоню.
Свідомість власного безсилля і той факт, що вона, як її називають дома, адвокат у спідниці, не зуміла провести зборів на селі, відбирали їй охоту не тільки до їжі, а до життя взагалі.
Перший раз виступила в ролі громадської діячки, і — на, маєш: така образлива невдача!
— І чого я взагалі приїздила сюди? — спитала, наче з претензією за витрачений час.
Отець Йоанн зрозумів Зоню так, що вона не знає тепер, як виправдати свою поразку перед нашівським рідношкільним начальством.
— Нічого, панно Зоню, нічого… Я напишу все, як було, і ви ще раз приїдете до нас. Але ми вже не будемо скликати загальних зборів, а згідно закону зберемо довірочну нараду. Тоді заложимо гурток "Рідної школи" і подбаємо про те, щоб до його правління ввійшли самі свої.
— А де ж ті свої у Підберізцях? Я щось їх не бачила в залі.
— Були, панно Зоню, були, але як побачили, що стільки комуністів понаходило, то розбрелись хто куди… Знаєте, тепер такі часи… що ніхто не хоче зв'язуватись з тими галабурдниками… Добре, що так сталося, як сталося… Прошу пити, бо кава стигне…
Щораз менше подобалась Зоні позиція пароха села. Вона знову утверджувалась в тому, що сумнів, чи, краще, підозріння, яке виникло в неї після смерті татка, не без підстав. Люди її кола живуть більше ілюзіями, чим реальними планами на майбутнє, — настільки те майбутнє видається їм безперспективним. Якась кошмарна гра в цю-цю бабки з життям. І чим вона закінчиться?
Взагалі-то настрій в Зоні був препаскудний, що вловила навіть заклопотана хатніми справами їмосць.
— Чогось панна Зонця сьогодні без гумору. Може б, ще філіжаночку кави?
— Дякую. Але якщо маю бути щирою, то замість кави воліла б я чогось міцнішого.
— Але ж прошу дуже, — кинувся єгомосць із звичністю вишколеного гарсона, — чим можу служити? Старка, рум чи коньячок?
Зоня вибрала останнє.
На вулиці Вузькій (саме, де притикає до неї пільна, обросла терням стежина) в ніч з восьмого на дев'яте червня пролунав постріл.
Поцілена в потилицю людина змахнула руками, похитнулася й упала ниць, загороджуючи собою третину вузької вулички.