— А що мені робити, їмосць? — примиренніше спитав мужський голос. — Що мені робити, коли нема злотого за душею? Тіло стояти не може…
— А може, жінка має полотна або повісма… хай принесе, а решту мені в городі відробить… таж ми свої люди, Іванцуню…
— Повісмо, може, має, але полотна нема, бо діти з голими черевами бігають… А щодо того, аби відробити, то може прийти. Чому ні?
— Але я одне хотіла б заздалегідь вимовити собі, Іванцуню. Робота в моїм городі на її харчах… і хай з дітьми не приходить… бо в мене і пес, і гусак…
— А що їй робити з тим грудним, їмосць? Замкнути в скриню на той час, чи що?
— Хай старшенькі доглядають його…
— Старші до школи ходять, їмосць…
— До школи! Як вас стати, Іванцуню, дітей у школу посилати, то винно вам стати і на няньку… То… може, почекаємо з тим відробітком на вакації, Іване…
— Бійтесь бога, їмосць, та по Петрі треба буде про хліб думати… Як влітку не зажнемо… то взимку хіба зуби на клин… Почекайте, їмосць, осені…
— Як маю до осені чекати, то і ви, Іванцуню, побійтесь бога і приведіть бодай ярку… бодай тим заспокоїть душечку покійного тата…
— Та що вже маю з вами робити, їмосць? Хай буде вже по-вашому…
— Не зі мною, Іванцуню, не зі мною… то не світські, а божі порахунки…
Зоні робилось до нуду несмачно від цього діалогу. За жодну ціну не хотіла, аби домашні здогадались, що вона була мимовільним свідком. Перечекала, аж Іван вийшов за ворота, а тоді сама дверима через веранду пішла в город.
Отець Йоанн застав її в пасіці.
— А я шукаю за вами всюди…
"Який ти хитрий, — думала Зоня, націлюючись очима на його красиве, але так мало принадне обличчя, — ти перетворив свою "кращу половину" на громозвід, яким спливають з тебе людська обмова і прокльони… а сам ти виступаєш перед своїми овечками чистий, як у снігу викупаний…"
Вдома Зоня не бачила таких сцен. Всі таємні таткові інтереси, що запевняли їм достатнє життя і давали моральне право ставити себе понад інших, творились десь далеко поза їх домом, може, навіть на іншій планеті. Жінка і діти були ізольовані від них.
Зараз по вечерні Зоня пішла на збори. Умовились, що отець Йоанн піде перший до громадського дому, а Зоня щойно пізніше зайде туди, аби не виглядало, що піп привів свою делегатку.
Коли Зоня увійшла, то зала була по стіни наповнена людьми.
Перші три лави спереду займали статечні газди, в писаних кожухах та сердаках, по-міському підстрижені, в купних штанах, себепевні, повільні в рухах і словах.
За ними сиділи й стояли бідніше приодіті чоловіки, а за ними вже жінки, декотрі з малими дітьми на руках. Парубки і дівчата товпились позаду. Повітря в залі було млосно-важке від задухи погано провітрюваних святкових кожухів і застарілого масла теж святково причесаних голів старшого газдівського покоління.
Зоня, притримуючи напарфумовану хустинку біля носа, вийшла на сцену. Чоловік, якого обрано головою зборів, повідомив зал, що з міста приїхала пані делегатка і буде балакати про потребу організації гуртка "Рідної школи" в селі.
Голова зборів, на думку Зоні, скидався на репатріанта з Канади. На ньому був нетутешнього покрою широкий, значно ширший за його форми тіла костюм у грату[55] і яскравий, наче здерта шкіра з папуги, галстук.
Стягнувши брови, Зоня поступилась двома кроками вперед, до залу. Була трохи збентежена тим, що зал не зустрів її оплесками. В третьому ряді, на самому крайчику, помітила дядька, що сьогодні привіз її з міста. Посміхався до неї (що за фамільярність!) беззубим ротом, але привітати пані делегатку оплесками і йому ані снилось.
"Хами неотесані", — подумала Зоня і начеб замкнула очі на них. Перестала існувати для неї вся ота темна, тупа, смердюча маса. Говорила до своїх уявних слухачів і тому зовсім не звертала уваги на те, що дядьки виходили і входили до залу, що попхекували діти, хихотались парубки з дівчатами… Могли робити, що їм до вподоби, а вона бачила перед собою слухачів, що з жадністю ловили кожне її слово і сприймали в себе, як причастіс.
Свою промову Зоня почала в історичному аспекті. Відбившись від Івана Котляревського, через "Руську трійцю" в Галичині і царський указ на Придніпрянщині, боротьбу за український університет у Львові і смерть Адама Коцка за австрійських часів, через липові плебісцити у справі державних народних шкіл з українською мовою викладання вона остаточно дійшла до джерела наших днів "Рідної школи".
Розгорнувши блокнот, Зоня шпурнула цифрами, як з рога достатку. Слухачі дізналися, скільки тисяч українських дітей пригорнула "Рідна школа" у своїх народних школах, гімназіях, вчительських семінаріях, промислових курсах. Скільки в "Рідній школі" власних шкільних приміщень і скільки треба ще побудувати. Яку суму зуживає "Рідна школа" на утримання своїх шкіл і вчителів і скільки в неї боргів. Скільки тисячам безробітних українських вчителів "Рідна школа" дала працю і яка цифра безробітних вчителів чекає на цю працю.
Скінчивши з цифрами, Зоня вдалась до патріотичної поезії. Почавши від Шевченкового "Чужому научайтесь, свого не цурайтесь", вона прочитала на тему "Рідної школи" патріотичний віршик невідомого поета з дитячого журналу і закінчила знову-таки Шевченковим "І неситий не виоре на дні моря поля". Але, зміркувавши, що ця алегорія може бути замалозрозуміла, додала ще з пам'яті "Встане правда, встане воля" — і на цьому закінчила свою промову.
Зала відгукнулась спершу слабими, а потім сильнішими оплесками. Було так, що частина слухачів, яка трохи задрімнула, пробудилась від перших оплесків і, аби замаскувати свій сором, непритомно затарабанила в долоні.
Рівночасно з тими, що, здрімнувшись, пробудились, повернулася реальна дійсність і Зоні. Вона не блукала тепер очима по вікнах і стелі, а подивилась відкрито на залу.
В одну мить дійшла до висновку, від якого самій стало страшно. За той час, що вона перебувала в патріотичному екстазі, половина, щонайменше, чоловіків вийшли з зали, а їх місце зайняли нові, не по-тутешньому одіті люди. Залишились незмінно жінки, яким діти заснули на колінах, а матері, охороняючи сон своїх малят, самі скімнули біля них.
В лівому кутку зали, серед збитого гурту хлопців, здалося Зоні, що пізнає одного нашівського друкаря, хоч міг це бути тільки хтось до нього подібний.