— Як, це ви, місіс Вілер? — мовила місіс Венс, обводячи Керрі швидким поглядом. — Де ж це ви пропадали? Чом ні разу не зайшли до мене? А я все дивуюся, що з вами сталось. Я, справді…
— Я дуже рада вас бачити, — сказала Керрі, якій було приємно і водночас прикро. Надто невчасно зустрілася вона з місіс Венс. — Ми живемо тут, недалеко. Я весь час збираюся зайти до вас. Де ви тепер живете?
— На П'ятдесят восьмій вулиці,— відповіла місіс Венс,—
недалеко від Сьомої авеню, номер двісті вісімнадцятий. Чом ви ніколи не зайдете?
— Я зайду обов'язково, — пообіцяла Керрі.— Я справді збиралася до вас. Я знаю, що давно вже слід було зайти, мені просто сором, запевняю вас. Але, знаєте…
— А ви де живете? — впала їй у мову місіс Венс.
— На Тринадцятій вулиці,— відповіла Керрі неохоче, — номер сто дванадцять, на Західній стороні.
— А, це десь тут недалеко, правда? — вигукнула місіс Венс.
— Так, — потвердила Керрі.— Ви повинні обов'язково коли-небудь зайти до мене.
— Он ви яка! — засміялася місіс Венс; однак вона вже встигла помітити, що Керрі дуже змінилась.
"І ця адреса, — подумала вона. — Мабуть, їм тепер скрутно живеться".
Проте вона почувала до Керрі щиру приязнь, і тому потягла її за собою.
— Зайдімо сюди на хвилинку! — вигукнула вона, прямуючи до крамниці.
Коли Керрі повернулася додому, Герствуд, як завжди, сидів і читав. Він, очевидно, ставився до свого становища вельми безтурботно. Щетина на його обличчі відростала вже днів чотири, не менше.
"Що, якби місіс Венс зайшла до нас і побачила його?" — подумала Керрі.
Вона розпачливо похитала головою. Усе це ставало зовсім нестерпним.
Доведена до відчаю, вона спитала його за обідом:
— Що з тією оптовою фірмою, про яку ти говорив, нічого нового?
— Ні,— відповів він. — їм не потрібна людина без досвіду.
Керрі облишила цю тему, почуваючи, що тут нічого не скажеш.
— Я зустріла сьогодні місіс Венс, — за хвилину промовила вона.
— Справді? — відгукнувся він.
— Вони знов живуть у Нью-Йорку, — провадила Керрі.— Вигляд у неї дуже елегантний.
— Ну що ж, вона може собі це дозволити, поки він дає на це грошики, — відповів Герствуд. — А йому вони легко дістаються.
Герствуд дивився в газету і не помітив погляду, який кинула на нього Керрі,— безмірна втома й гіркота світилися в цьому погляді.
— Вона казала, що збирається зайти до нас.
— А тобі не здається, що вона щось довгенько збирається? — промовив Герствуд трохи саркастично.
Він не полюбляв цієї марнотратниці.
— Це ще невідомо, — відповіла Керрі, розсердившись, — Може, я й сама не хотіла, щоб вона приходила.
— Вона занадто легковажна, — промовив Герствуд багатозначно. — Щоб за нею угнатися, треба мати силу грошей.
— Але містера Венса, наскільки я розумію, це не хвилює.
— Тепер, можливо, й ні,— уперто стояв на своєму Герствуд, чудово зрозумівши її натяк, — але його життя ще не скінчене. Завжди може трапитись щось непередбачене, і він теж ще може опинитись за бортом, як і кожний інший.
У тому, як він говорив це, було щось бридке. Його зіщулені очі немов зловтішно стежили за щасливчиками, чекаючи їхнього падіння. Про своє власне становище він не думав, — про нього не варто було говорити.
Це були останні прояви його колишньої самовпевненості й незалежності. Він весь час сидів тепер дома і читав про діяльність інших людей, і часом на нього находив незалежний, бадьорий настрій. Забуваючи про те, як тяжко,і принизливо блукати по місту, шукаючи роботи, він раптом гордо випростувався, ніби хотів сказати:
"Я ще здатний багато чого зробити. Зі мною ще не по-кінчено. Досить мені захотіти, і я доб'юся чого завгодно!"
У такому настрої він іноді переодягався, голився, натягав рукавички і вирушав у дорогу, сповнений енергії. Але певної мети він не мав. Це просто було в нього ознакою певного стану, як падіння чи підняття барометра показує певну погоду. Просто він почував потребу вийти з дому, щось робити.
Такі походеньки не миналися без витрат. Він знав кілька місць, де грали в покер. Були в нього й знайомі в пивницях у різних частинах міста і поблизу муніципалітету. Щоб трохи розважитись, приємно було побачитись і побалакати з кимсь із них.
Колись Герствуд досить щасливо грав у покер. Йому не раз траплялося, граючи з друзями, виграти сотню доларів, а то й більше, і тоді така сума була лише ніби приправою до насолоди грою, бо не заради грошей тоді гралося. І тепер він знову подумав про карти.
"Я б міг виграти сотню-другу. Я ж іще не розучився грати!".
Треба віддати йому належне — ця думка не раз приходила йому в голову, перш ніж він здійснив її.
Перша гральна зала, у яку він завітав, містилася над шинком на Вест-стріт, недалеко від однієї з переправ. Герствуду вже доводилось бувати там. Грали за кількома столами. Герствуд якийсь час мовчки спостерігав і помітив, що в банку набирались досить значні суми, хоч ставки й були невеликі.
— Здайте і мені,— промовив він, коли мали грати нове коло.
Потім присунув стілець і подивився на свої карти. Інші учасники гри нишком кидали на нього пильні, допитливі погляди.
Спочатку йому не щастило. Карти в нього були мішані, без пар. Гра почалась.
— Пас, — промовив він.
При таких картах він радий був відкупитися своєю ставкою. Згодом фортуна усміхнулась йому, і він пішов звідти з виграшем у кілька доларів.
На другий день він повернувся, шукаючи розваги й наживи. Цього разу в нього, на біду, була непогана карта. Напроти нього сидів гравець з кращими картами, задерикуватий молодий ірландець із поплічників місцевого відділення Таммані-хола. Герствуда здивувала наполегливість, з якою його противник спокійно підвищував ставки. Якщо він зважився на блеф, то робилося це дуже хитро. Герствуд завагався, але силкувався зберегти байдужий вигляд, який за давніх часів допомагав йому обдурити тих картярів-психологів, які ніби читають чужі думки і настрої, відгадуючи їх по найневловиміших ознаках. Він ніяк не міг одігнати боягузливу думку, що в його противника краща карта і що той триматиметься до кінця і витягне в нього все до останнього долара, якщо він сам не спиниться своєчасно. А все ж таки є шанс зірвати банк — у нього ж чудова карта! Чом не підвищити ще на п'ять?