Сестра Керрі

Страница 92 из 137

Теодор Драйзер

— А в іншому місці хіба не можна його відкрити?

— Навряд чи знайдеться підходяще місце. Та й Шейнессі не хоче.

— І ти втрачаєш гроші, які вклав туди?

— Так, — відповів Герствуд; його душевна мука відбилась йому на обличчі.

— Який жах! — вигукнула Керрі.

— Це все хитрощі,— сказав Герствуд. — Шахрайство, та й годі. На новому місці вони знову відкриють бар.

Керрі подивилась на нього, і з усього його вигляду зрозуміла, що справа серйозна, дуже серйозна.

— Як тобі здається, ти зможеш знайти щось інше? — опитала вона несміливо.

Герствуд помовчав. Не варто вже було повторювати вигадки про гроші, про вклади… Керрі могла тепер ясно бачити, що він розорився дощенту.

— Не знаю, — похмуро мовив він нарешті.— Спробую.

РОЗДІЛ XXXIV

Поміж жорнами. Самотня билинка

Дізнавшись про справжнє становище Герствуда, Керрі віддалася не менш тривожним думкам, ніж він сам. Минуло кілька днів, поки вона зрозуміла як слід, що після закриття діла, в якому бере участь її чоловік, їх чекають нестатки й боротьба за шматок хліба. Керрі пригадався її приїзд у Чікаго, Гансони, їхня квартира — і все в ній обурилось. Який жах! Усе, зв'язане з бідністю, жахливе. Де ж вихід? Знайомство з Венсами зробило її теперішнє існування нестерпним для неї. Блискуче світське життя Нью-Йорка, яке їй вдалося побачити здалека завдяки Венсам, заполонило її душу. Вона вміла тепер одягатись, знала, де варто бувати, — і не мала коштів ні на те, ні на друге. Ці спокуси не давали їй спокою. Чим вужче замикалось коло її життя, тим непереможніше вабило те, інше. І ось тепер злидні загрожують остаточно поглинути її ї зовсім відірвати від того, іншого, світу, далекого, як небо.

Водночас ідеал, навіяний їй Еймсом, не згас у її душі. Еймса вона більше не бачила, але вона запам'ятала його слова: багатство — це не все; на світі є багато такого, про що вона і уявлення не має, що сцена — це велике діло, і все те, що вона досі читала, нічого не варте. Еймс був сильна і чиста людина, значно сильніша й краща за Герствуда і Друе, хоч Керрі й не хотіла признаватися собі в цьому і навмисне заплющувала на це очі.

Останні три місяці існування бару на вулиці Уоррен Герствуд по кілька годин на день ходив по газетних об'явах. Це зайняття гнітило його, вірніше, гнітила свідомість того, що треба обов'язково щось знайти, інакше доведеться прожити кількасот доларів заощаджень, і тоді нічого буде вкласти в інше діло, і він змушений буде найнятись на роботу.

Усі місця в барах, які він розшукував по об'явах, або потребували надто великих коштів, або ж були надто мізерні. До того ж наближалась зима, у газетах писали, що треба чекати застою у комерційних справах, і все віщувало, що настають лихі часи, чи, може, Герствудові тільки так здавалось… Заклопотаний власними турботами, він почав помічати й чужі злигодні. Коли він переглядав ранкові газети, його увагу привертали тепер замітки про банкрутство, голодні сім'ї або людину, що вмерла на вулиці від виснаження. Одного разу газета "Уорлд" виступила з сенсаційною новиною: цієї зими в Нью-Йорку залишаться без роботи вісімдесят тисяч чоловік. Цей прогноз вразив Герствуда, як ножем у серце.

"Вісімдесят тисяч! — подумав він. — Як це жахливо!"

Це було щось зовсім нове для Герствуда. Раніше йому завжди уявлялося, що на світі все гаразд. Подібні речі йому доводилось читати і в чікагській газеті "Дейлі ньюс", але тоді він не звертав на них уваги. А тепер такі повідомлення здавались йому сірими хмарами на обрії в ясний день. Вони ніби загрожували вкрити все небо і затьмарити його життя холодним мороком. Він намагався відігнати від себе ці тіні, забути, підбадьоритись. Часом він говорив собі:

"Чого мені турбуватись? Моя оправа ще не програна. Я ще маю шість тижнів часу. В найгіршому разі, у мене є на що жити шість місяців".

Дивна річ: повний тривоги за своє майбутнє, він тепер почав згадувати про дружину й дітей. Перші три роки він всіляко уникав цих думок. Він ненавидить свою дружину і чудово обходиться без неї. Нехай вона робить, що хоче, він житиме і не тужитиме. І от тепер, коли доводилось тужити, він усе частіше думав про те, що вона робить і як там його діти. Він уявляв собі, що вони живуть не гірше, ніж раніше, все в тому ж затишному будинку, порядкуючи його власністю.

"Сто чортів! Просто обурливо, що все їм дісталося, — міркував він, знову і знову повертаючись до цієї думки. — Я ж не зробив нічого особливого".

Оглядаючись на пережите і обмірковуючи події, які спонукали його взяти гроші, Герствуд знаходив тепер багато обставин, що зменшували його провину. Ну що він такого зробив, що опинився поза мурами і мусить боротися з усіма цими труднощами!.. Здається, тільки вчора він жив у затишку, у достатку. А тепер усе це вирвали в нього.

"Вона, у всякім разі, не заслужила всього того, що їй дісталось від мене. Якби люди знали правду, кожен погодився б, що я не зробив нічого особливого".

Це зовсім не означало, що в нього було бажання викласти комусь усі факти. Просто в ньому говорила потреба морального самовиправдання, потреба почувати себе правим.

Одного разу, тижнів за п'ять до закриття бару на Уоррен-стріт, він вирішив піти по трьох-чотирьох адресах за об'явами в "Гералді". Один заклад містився на Голд-стріт. Герствуд знайшов його, але навіть не заходив. Вигляд цього шинку вразив його, він нізащо не зміг би там витримати. Друга адреса привела його на Бауері. Герствуд знав, що там розташовано багато шикарних барів. Він відшукав потрібний йому заклад, на розі Гренд-стріт, дуже гарно опоряджений. Три чверті години він балакав про вступ у діло з власником бару, який твердив, що тільки слабке здоров'я примушує його шукати компаньйона.

— Ну гаразд, скільки ж грошей треба, щоб вступити до вас з половини? — спитав Герствуд, пам'ятаючи, що більше семисот доларів у нього не буде.

— Три тисячі,— сказав той.

Герствудове обличчя витяглося.

— Готівкою? — спитав він.

— Готівкою.

Він удав, що обмірковує справу, так, ніби й справді міг би внести потрібну суму, але погляд його спохмурнів. Вій закінчив розмову, обіцяючи подумати, і пішов геть. Його співрозмовник відчув щось непевне.