О другій годині, прудким кроком прямуючи до нього по алеї, з'явилася Керрі, свіжа й рожева. Вона зовсім недавно купила собі плаский солом'яний брилик з гарною шовковою стрічкою, синьою в білі цяточки. Керрі була в темно-синій спідниці, до якої дуже пасувала біла блузка у сині смужки, вузесенькі, не товщі за волосину. Коричневі черевички мелькали з-під спідниці. Рукавички вона тримала у руці.
Герствуд захоплено дивився на неї.
— Ви прийшли, моя кохана! — палко вигукнув він, підводячись їй назустріч і беручи її за руку.
— О, аякже! — відповіла вона, усміхаючись. — А ви думали, що я не прийду?
— Я не був певний, — відповів він.
Він поглянув на її чоло, спітніле від швидкої ходи, вийняв свою м'яку напахчену шовкову хустку і приклав її до обличчя Керрі.
— Ось тепер усе в порядку, — мовив він ніжно.
Вони були щасливі від того, що вони разом, що можуть дивитись одне одному в вічі. Нарешті, коли перший порив захоплення трохи ущух, він спитав:
— Коли Чарлі знову їде?
— Не знаю, — відповіла вона. — Він каже, що має тепер справи в місті.
Герствуд спохмурнів і глибоко замислився. Трохи згодом він підвів очі і промовив:
— 'Залиште його!
Він одвернувся і дивився на дітей з човниками, ніби сказав це між іншим.
— А куди ж мені йти? — у тон йому спитала вона, мнучи свої рукавички і втупивши очі в якесь дерево.
— А де б ви хотіли жити? — спитав він у свою чергу.
Щось у його тоні змусило її сказати, що вона не хоче
більше жити в Чікаго.
— Ми не можемо тут лишатись, — відповіла вона.
Герствуд і в голові не покладав, що їй може спасти на
думку кудись переїхати.
— Чому ж не можемо? — спитав він лагідно.
— О… бо мені б не хотілось.
Він слухав її, лише невиразно уявляючи собі значення
її слів. До того ж це звучало несерйозно. Тут не потрібне було негайне рішення.
— Мені б довелося тоді відмовитись від своєї посади, — промовив він.
З його тону могло здатися, що це не мало для нього великої ваги. Керрі трохи подумала, милуючись краєвидом.
— Я б не хотіла жити в Чікаго, в одному місті з ним, — сказала вона, маючи на увазі Друе.
— Місто таке велике, моя кохана! — відповів Герствуд. — Досить переїхати на Південну сторону, і це все одно, що переїхати в іншу частину країни.
Він уже обрав цю частину міста і саме тому згадав її.
— У всякім разі,— сказала Керрі,— я б не хотіла виходити заміж, поки він тут. Мені не хочеться тікати.
Нагадування про заміжжя прикро вразило Герствуда. Він ясно побачив, чого вона прагне, і зрозумів, що це питання не так легко буде розв'язати. В голові в нього, мов блискавка, промайнула думка про двоєженство. Він не уявляв собі, чим усе це може скінчитись. Здається, поки що його справи не дуже посуваються, — правда, вона його все більше поважає. Він поглянув на неї, і вона здалася йому просто чарівною. Яке щастя володіти нею, навіть ціною таких ускладнень! Опір Керрі ще підносив її в його очах. За неї треба боротись, це найголовніше. Як вона відрізняється від усіх тих жінок, які піддаються охоче! Він одігнав геть саму згадку про них.
— І ви не знаєте, коли він поїде знов? — спокійно спитав Герствуд.
Вона похитала головою.
Герствуд зітхнув.
— Ви рішуча жінка, Керрі, правда? — мовив вій через кілька хвилин, дивлячись їй просто в очі.
Вона відчула, що хвиля гарячого почуття заливає її. Це була гордість, що вона викликає захоплення, і ніжність до того, хто має таке почуття до неї.
— О ні,— відповіла вона несміливо. — Але скажіть, що я повинна зробити?
Він знову згорнув руки на грудях і подивився в бік вулиці, поза лужок.
— Я хочу, — мовив він патетично, — щоб ви були зі мною. Я не можу жити без вас. Нащо чекати так довго? Хіба ви від того щасливіші?
— Щасливіша! — вигукнула вона. — Ви самі знаєте, що ні!
— Ну от, — вів він далі тим самим тоном3— ми тільки марно гаємо час. Ви не щасливі, а я? Я майже цілий день сиджу й пишу вам листи. Знаєте, що я вам скажу, Керрі,— палко вигукнув він, пронизуючи її поглядом, — я не можу жити без вас, і край! А тепер, — закінчив він, безпорадно простягаючи до неї свої випещені руки, — кажіть, що мені робити?
Керрі було приємно, що він перекладав тягар на її плечі. Цей уявний тягар без відчутної ваги зворушив її жіноче серце.
— Хіба ж ви не можете почекати ще трошки? — ніжно промовила вона. — Я постараюся дізнатись, коли він їде.
— А що це нам дасть? — спитав він так само палко.
— Може, нам годі вдасться куди-небудь виїхати.
Власне, для Керрі нічого не стало ясніше, але жінка в
такому душевному стані легко скоряється з кохання до чоловіка.
Герствуд не розумів цього. Він сушив голову над тим, як умовити її, у який спосіб домогтися того, щоб вона покинула Друе. Як далеко вона зайде з кохання до нього? І він задумався, підшукуючи таке запитання, яке примусило б її виявити це.
Нарешті він вдався до однієї з тих нещирих пропозицій, які, приховуючи наші справжні бажання, допомагають нам зрозуміти залежні від інших перепони, що стоять на нашому шляху, — і допомагають знайти вихід. Нічого подібного він і в думці не мав робити і запитав навмання, не обмірковуючи своїх слів.
— Керрі,— сказав він, дивлячись їй просто в вічі з найглибшою серйозністю, якої він у цю мить не почував, — що, якби я прийшов до вас на тому тижні або, скажімо, на цьому тижні… ну, хоч би й сьогодні… і сказав би вам… що я мушу їхати звідси… що я не можу лишатись тут ні на хвилину і ніколи більше ие повернусь — чи ви б пішли за мною?
Його кохана поглянула на нього з глибокою ніжністю, і відповідь її була готова ще раніше, ніж він устиг скінчити.
— Так, — сказала вона.
— Ви б не стали сперечатись, затримувати мене?
— Якби ви не могли чекати? Ні, не стала б!
Він усміхнувся, зрозумівши, що вона сприйняла це все цілком серйозно, і подумав: ось чудова можливість провести найчарівніший тиждень або два. Він спочатку мав на думці сказати їй, ідо пожартував, і розвіяти цю милу серйозність. Але результат був надто спокусливий. І він не сказав нічого.
— А що, коли б ми не встигли звінчатися тут? — додав він ще одне запитання, що спало на думку в останню мить.
— Якщо ми звінчаємось, тільки-но приїдемо на місце, тоді все гаразд.