— Авжеж, — відповіла дружина.
Перегони, про які йшла мова, мали незабаром розпочатися у Вашікгтонському парку, на Південній стороні. Це була одна з улюблених світських розваг у тих колах, де іге дуже підкреслювали свою побожність і консерватизм. Місіс Герствуд ще ніколи не вимагала сезонного квитка, але цього року певні міркування підказали їй думку, що вона повинна мати там власну ложу. По-перше, її сусіди, містер і місіс Рамсі, що забагатіли на торгівлі вугіллям, завели собі ложу на перегонах. По-друге, домашній лікар місіс Герствуд, доктор Біл, джентльмен, що захоплювався кіньми і тоталізатором, розповів їй про свій намір вивести на змагання дворічного коня. По-третє, треба було, вивозити в світ Джессіку, яка вже стала на порі і розквітла, — мати сподівалася знайти їй заможного чоловіка. Не останнє місце серед цих міркувань займало і бажання самій бувати на людях і пишатися дорогими уборами перед своїми друзями й знайомими.
Кілька хвилин Герствуд обмірковував цю вимогу, нічого не відповідаючи. Вони сиділи у вітальні на другому поверсі, чекаючи вечері. Це було того самого дня, коли він домовився піти у театр з Керрі і Друе, і йому довелося зайти додому, щоб передягнутись.
— Невже не можна обійтися разовими квитками? — спитав він, не наважуючись відповісти різкіше.
— Ні,— відповіла вона нетерпляче.
— У всякім разі,— сказав Герствуд, ображений її тоном, — нема чого лютувати. Я тільки спитав тебе.
— Я зовсім не лютую, — відрубала вона. — Я тільки прошу взяти мені сезонний квиток.
— А я тобі скажу, — відповів він, пильно поглянувши на неї,— що це не так легко. Я зовсім не певний, що директор іподрому погодиться дати мені сезонний квиток.
Він встиг уже перебрати в думці усіх своїх друзів серед іподромних орударів.
— Ти міг би й купити квиток! — вигукнула вона ще гостріше.
— Тобі легко казати! Сімейний сезонний квиток коштує сто п'ятдесят доларів.
— Я не збираюся з тобою сперечатись, — відповіла вона рішуче. — Мені потрібен квиток, от і все.
Вона підвелася, розлючена, і вийшла з кімнати.
— Та добре вже, матимеш свій квиток! — сказав він їй вслід похмуро, хоч і стишуючи голос.
Як це часто бувало, за столом того вечора бракувало одного члена сім'ї.
На ранок він значно охолонув, і квиток було вчасно куплено, хоч це вже не врятувало становища. Він охоче віддавав сім'ї чималу частку свого заробітку, але не любив, щоб його примушували до витрат, які він вважав зайвими.
— Знаєш, мамо, — сказала одного разу Джессіка, — Спенсери готуються до від'їзду.
— Он як! Куди ж це вони їдуть?
— До Європи, — відповіла Джессіка. — Я вчора зустріла Джорджіну, і вона мені сказала. Уявляєш собі, як вона тепер запишалася?
— А коли води їдуть, вона не казала?
— Здається, в понеділок. Про це знову буде в газеті — як завжди!
— Не журися! — потішила її місіс Герствуд. — Ми теж коли-небудь там побуваємо.
Герствуд повільно звів очі від газети, але нічого не сказав.
— "Ми вирушаємо з Нью-Йорка в Ліверпуль, — вела далі Джессіка, перекривлюючи свою подругу, — більшу частину літнього сезону гадаємо провести у Франції…" Така пихата нікчема! Велике діло Європа!
— Мабуть, велике, коли ти їй так заздриш, — докинув Герствуд. Йому прикро було слухати те, що сказала його дочка.
— Не журися, серденько! — потішала її мати.
— Джордж уже поїхав? — спитала іншим разом Джессіка, звертаючись до матері, і таким чином Герствуд вперше дізнався про від'їзд сина.
— А куди Джордж поїхав? — спитав він у свою чергу.
Досі ще не бувало, щоб хтось із членів сім'ї поїхав кудись без його відома.
— До Уїтона, — відповіла Джессіка, не помічаючи, що батькові це неприємно.
— А що там таке має бути? — спитав він знову, в душі роздратований і прикро вражений тим, що йому доводиться ще й випитувати,
— Тенісний матч, — відповіла Джессіка,
— Він мені нічого про це не казав, — пробурмотів Герствуд, насилу стримуючи досаду.
— Та він, мабуть* просто забув! — вигукнула примирливим тоном місіс Герствуд.
У минулому Герствуд користувався у своїй сім'ї великим авторитетом; діти почували до нього глибоку пошану, до якої домішувалося почуття вдячності. Він сам заохочував дочку до фамільярності, яка до певної міри ще й досі збереглася між ними. Та, незважаючи на дещо вільне поводження, дочка завжди виявляла до нього належну повагу. Але чого бракувало у їхніх стосунках, то це справжньої ніжності; а тепер він переконувався, що дедалі більше віддаляється від них обох, що вони не вважають за потрібне ділитися з ним своїми справами. Часом він бачився з ними за столом, часом їх не було. Він випадково дізнавався дещо про їхнє життя, а дуже часто не знав нічого. Іноді він зовсім не розумів, про що вони говорять, — про те, що вже сталося чи готувалося за його відсутності. Особливо прикро було догадуватись, що в домі відбувалося чимало такого, про що він не мав ані найменшого уявлення. Джессіка по^ чинала вже приходити до переконання, що її справи нікого не обходять. Джордж Герствуд-молодший тримався з підкресленою незалежністю, ніби зовсім дорослий мужчина, який може робити все, що хоче. Герствуд помічав усе це із сумом, бо він звик, щоб на нього зважали, — невже ж він так і допустить, що його авторитет зійде нанівець? Найгірше було те, що така ж байдужість і незалежність все помітніше розвивалась і в його дружини. Він бачив це все — і мовчки сплачував рахунки.
Він потішав себе думкою про те, що доля не зовсім позбавила його кохання. Що б там не робилося вдома — у нього є Керрі! Він перелітав думкою до її чистенької квартирки на Огден-сквері, де він провів кілька таких приємних вечорів, і уявляв собі, як чудово буде тоді, коли вони зовсім здихаються Друе і вона чекатиме його вечорами у затишному гніздечку… Він сподівався, що Друе ніколи не матиме нагоди розповісти Керрі, що він, Герствуд, одружений. Все складалося так добре, очевидно, так мало бути й надалі. Скоро йому пощастить умовити Керрі, і все буде чудово.
На другий день після театру він почав регулярно писати їй. Щоранку він посилав їй листи і просив відповідати. Хоч він і не мав літературного хисту, життєвий досвід і палке закохання робили промовистими його послання. Він міг спокійно займатися цим у своєму службовому кабінеті. Герствуд купив коробку гарного, напахченого поштового паперу ніжного кольору, з монограмою, і зберігав її в одній з шухляд письмового столу. Друзі дивом дивувалися, нащо йому здалася та писанина. Усі п'ять буфетників пройнялися глибокою пошаною до людини, яку її обов'язки примушують стільки просиджувати за столом і стільки писати.