Так, так, вволювала поштарка дівчатам волю, навіть клей при собі носила для їх вигоди, а які неприємності мала пізніше за своє добре серце! З роботи вигнали, ще й мало в тюрму не сіла, бідна.
Марчишин, довгошиїй, сухорлявий, сидить в себе на воринні і тільки покрякує: нічого… нічого… ще прийде коза до воза.
І таки прийшла.
Не стало у Галини дров під повіткою. Тож вибралася одного дня до лісництва, щоб купити — отак, ніби пішла в магазин по булку. Мусила б подумати своєю головою, що коли є ліс, то мусить бути й установа, яка розпоряджається тим лісом.
— Чи не можна б купити у вас дрова?
— А чом би не можна?
— А чи сухі дрова?
— А ми тільки сухі й продаємо.
— А скільки за кубометр?
— О, до кубометра ще далеко, — каже лісничий в зеленому з двома жолудями навхрест кашкеті.
Насамперед — треба піти в ліс, лише не тут скраю, а туди вглиб, під Синячку. Повишукувати усохлі дерева. Повалити їх згідно з приписом, аби не зависоко і не низько від землі. Постягати в одне доступне місце. Очистити дерево від гілля. Поскладати окремо на купу дерево, а окремо — ріща. Повідомити про це лісництво. Тоді вийде обліковець, скубикує і випише квитанцію. Галина заплатить у бухгалтерії лісництва — і все.
Чи у словах, а чи, може, у поведінці лісничого було щось образливе для Ізидорової сестри?
Анітрохи.
Чого ж тоді вона шарпнулася до дверей без "до побачення"? Проте в останній хвилині, вже з рукою на клямці, згадала, що мала ще щось спитати:
— А як дістає дрова школа? Чи учителі з школярами теж ходять під Синячку шукати усохлого дерева?
Крім лісничого і гайового були у конторі ще й люди з села, й оте, що Галина поставила себе нарівні зі школою (Ізидор був би собі цього ніколи не дозволив!), всім дуже не сподобалося.
— Установи дістають наряди і купують дерево на тартаку, — відповів навмисно ще чемніше лісничий.
— А приватна особа може дістати наряд?
— А чому не може? На жаль, на цей рік наряди вже вичерпані.
Галині не залишалося нічого іншого, як зачинити двері з другого боку. Яка мусила бути велика розпач жінки, що залишилася серед лісів без поліна дров біля хати, коли зважилася зачепити першого-ліпшого, що йшов кладкою їй назустріч.
Тим випадковим зустрічним був Василь "бабин", що навесні цього року прийшов з армії. Не став ніде на роботу, бо знав, що йому, як такому, що служив у війську, завжди місце знайдеться.
Люди досі не зміркують, якого туману напустила Галина "бабиному" Василеві, що йому відразу відібрало розум, і він погодився зрубати явора на її садибі на дрова під кухню.
Повинен був, сякий-такий, у горах народжений, знати, що з явора, а тим паче з явориці, як у Ізидора, роблять колиски, човенця для кросен, весільні ложки, а майстри з Печеніжина — навіть скрипки і цимбали.
Після тієї зустрічі на кладці Василь, замість у ліс, ходив з барткою через плече до Галини на роботу.
— Яку ти там, мой Васи, роботу маєш? — запитували побратими.
— Ади, всяку!
І будь мудрий з того!
— Яку ви там роботу вишукуєте для Василя на цілі дні? — питає Марта самої Галини, бо їй недосить ясно, що хлоп о цій порі може робити на господарстві, де єдиним живим інвентарем є кури.
Галина відповідає, дивлячись Марті у вічі, злегка примруживши вії:
— Як для жінки на цілий рік знайдеться робота в хаті, так і для хлопа на подвір'ї.
По теплих, передосінніх днях, коли то не знати, чи кінчається літо, чи настає весна, пішли осінні затяжні дощі. Зникли гори, село зробилося мале, а каламутне небо, що нависло над хатами, заступило сонце. І якби не той світ, що у вікні…
Повставлялись люди у вікна, як у телевізори, і бачать, як "бабин" Василь чимчикує кожного ранку на роботу до Галини. Цікаво лише, яка то робота може бути по надвір'ю у дощ? Хіба що дрова рубати під повіткою, але дрова у Галини (практика навчила!) давно порубані і поскладані у повітці й попри стіни хати.
Довго ломили собі сусіди голову, яку роботу може загадувати Галина Василеві у сльоту, і таки знайшли!
— Васи, а ти курей путаєш, чи самі стоять?
— Я тебе не розумію… Що ти хочеш цим сказати?
— Питаю, як курей доїш, то путаєш їх, чи самі стоять…
Насмішник казав пізніше, що у Василя в одну секунду губи пожовкли, як у мерця, і якби той не спинив був "бабиному" руку з барткою, то йому була б смерть, а Василеві вічний кримінал.
Після цього трафунку не Василя зачіпали хлопці, а він перший (ніяк не інакше, тільки Галина мусила йому таке нарадити) шукав собі зачіпки.
— Я чув, що ти женишся…
— А що?
— То, може, купиш в мене курячої бриндзи на весілля…
— Іди, чоловіче, бо як ти бриндзну!
Жарти жартами, а вода в Пруті ось-ось сягне підвісного моста. Пускатись проти ночі підвісним мостом на Заріччя стало небезпечно. Особливо стали люди обережні, відколи — два роки тому — один весільний перейшов міст і почав дряпатись рачки на берег у тому місці, що стрімке, як стіна, посковзнувся і полетів стрімголов у жовті хвилі. Щастя, що кинуло ним не об камінь, а на вербу при березі. Він схопився за її вершок, ніби за чупер, і так врятувався.
Від цього випадку пішла така поведенція по селу, що хто в таку негоду проти ночі переходить міст на один чи другий бік, то вже там ночує.
Нема чого дивуватись, що і Василь не захотів ризикувати своїм молодим життям. Ще мав би подякувати Галині, що дозволила йому внести ліжко до кухні.
Дощі починалися поволі, а зупинились раптово. Зійшло велике сонце й повернуло людям гори, а селу простір. Прут присмирнів, навіть голос свій стишив, вода стала опадати. Берегам повертався їх попередній жовтий колір. Рінь теж очищувалася спроквола з усякої наносної нечисті.
Громада перелякана тим, що було, не чекаючи ні вказівок, ні нарядів на матеріали, укріпила береги напроти мосту, а заразом і сам міст.
Таким мостом, як тепер, можна й у повінь переходити.
Проте Василь далі ночує в Галини. Хлопцям скаржився якось, що йому дуже багато часу йде на оті "спацери" на Заріччя і назад.
За осінню, що відомо не тільки людям, але й звірам, наступає зима. Сусідам нова гризота: чи Василь закінчить роботу в Галини до осені, чи затягне її й на зиму?
Василь, наче передчуваючи, що його можуть про таке запитати, дає заздалегідь приготовану відповідь: "Тільки що збирався саком-паком за ріку до баби, коли передучора вітер, як бачите, повалив кільканадцять стовпів огорожі на Ізидоровій присадибі".