Догідливо схилившись перед нею, жрець Сонця прогугнявив:
— Що цього дня стануться надзвичайні події. Так і трапилося, о Королево!
Але Королева вже забула, про що запитувала його. Погладжуючи тканину, з якої була виготовлена сукня Леонсії, вона уважно розглядала її.
— Ти щаслива, — сказала Королева, жестом показуючи Леонсії, що вона може повернутися до своїх. — Тебе кохають чоловіки. Мені ще не все ясно, але я відчуваю, що тебе занадто кохають чоловіки.
Голос її, м’який і низький, відрізнявся дивною мелодійністю і співучістю, неначе малиновий дзвін, що закликає віруючих на вечірню молитву. Але Леонсія не могла належно оцінити цей чудовий голос. Зате вона відчула, як від гніву спалахнули її щоки і сильніше забилося серце.
— Я бачила тебе раніше — і не раз, — продовжувала Королева.
— Не може бути! — спалахнула Леонсія.
— Тсс! — засичав на неї жрець Сонця.
— Там, — сказала Королева, показуючи на великий золотий казан. — Я тебе часто бачила там.
— І тебе теж, — вимовила ропа, звертаючись до Генрі.
— І тебе, — сказала вона Френку, але тут її великі сині очі ще більше розширилися і вона втупилася у Френка таким довгим поглядом, що Леонсія відчула, як ревнощі ніби ножем шматонули її серце, ревнощі, які може викликати тільки жінка в іншій жінці.
Очі Королеви блиснули, коли вона перевела погляд із Френка на Тореса.
— А ти хто, чужоземцю? Ти так дивно одягнений: на голові в тебе шолом лицаря, а на ногах сандалі раба!
— Я да Васко, — хоробро відповів тон.
— Це надто давнє ім’я, — посміхнулася вона.
— А я і є давній да Васко, — сказав він і без запросин підійшов до неї; вона посміхнулася його зухвалості, але не зупинила. — Цей шолом був на моїй голові чотириста років тому, коли я привів предків Загублених Душ у цю долину.
Королева недовірливо посміхнулася і тихо запитала:
— Виходить, ти народився чотириста років тому?
— 1 так. І пі. Я школи не був народжений. Я да Васко. Я існував вічно. Мій дім — Сонне.
Королева здивовано звела свої витончені брови, але промовчала. Топкими, майже прозорими пальцями вона взяла з золотої різьбленої скриньки, що стояла коло неї на ліжку, пучку порошку і сипнула
у казан на триніжку, а її красиві вуста скривилися в глузливій посмішці. Над казаном знявся димок, який відразу ж розтанув.
— Дивися! — наказала вона.
І Торес, підійшовши до казана, зазирнув у нього. Що він там побачив, його супутники так ніколи і не дізналися. Королева й собі схилилася над казаном і побачила те, що побачив і він. На її обличчі з’явилася зневажлива посмішка. А вгледів Торес спальню на другому поверсі будиночку в Бокас-дель-Торо, який дістав він у спадщину, а в пій колиску з немовлям. Убоге це видовище розкривало таємницю його народження, і жалісною була посмішка на обличчі Королеви. Яскраве видовище, викликане чарами, відкрило Торесу те, про що він здогадувався і що давно вже підозрював.
— Ти побачиш іще дещо, — м’яко промовила Королева. — Я показала тобі початок твого життя. А тепер подивися його кінець.
Але Торес, вже і без того вражений баченим, здригнувся і відсахнувся від казана.
— Пробач мені, красуне! — почав благати він. — І дозволь мені піти. Забудь те, що ти бачила, як, сподіваюся, забуду і я.
— Там уже нічого немає, — сказала вона, махнувши рукою над казаном. — Але забути я не можу. Воно назавжди залишається в моїй пам’яті. І тебе, добродію, такого молодого на вигляд і такого старого, судячи із шолома, я теж бачила колись у моєму Свічаді Світу. Ти часто обурював мене своїм поводженням. Проте не тим, що ти носиш цей шолом. — Вона посміхнулася спокійною, мудрою посмішкою. — Мені здається, я завжди бачила перед собою печеру мерців, котрі непорушно століттями охороняють таємниці, чужі їхній релігії та расі. І серед цих мерців, мені здається, я і бачила того, на кому був твій стародавній шолом... Говорити далі?
— Ні, ні! — заблагав Торес.
Та, Що Мріє схилила голову, даючи зрозуміти Торесу, що розмова з ним скінчена. Потім погляд її зупинився на Френку, і вона кивком підкликала його до себе. І відразу, очевидно похопившись, що зі свого тропу вона дивиться на нього згори вниз, зніяковіло ступила на підлогу і, дивлячись на нього вже знизу вгору, простягнула йому руку. Френк нерішуче потис її, не знаючи, що робити далі. І, ніби прочитавши його думки, вона вигукнула:
— Зроби це! Мені ніколи і ніхто досі не цілував руки. Я ніколи не бачила, як це роблять у житті, а бачила лише в мріях та у Свічаді Світу.
Френк схилився і поцілував їй руку. І тому що вона не виявляла ні найменшого бажання забрати її, він продовжував тримати цю ручку, долонею відчуваючи, як слабенько, але рівномірно пульсує кров у рожевих кінчиках її пальців. Так вони стояли мовчки. Френк був збентежений, Королева тихо зітхала, а серце Леонсії краяли суто жіночі ревнощі. Раптом Генрі весело сказав англійською:
— Та поцілуй ти їй руку ще раз, Френку! Їй це сподобалося!
Жрець Сонця зашикав на нього. Але Королева, по-дівочому зніяковіло висмикнула було руку, а тоді знову подала її Френку.
— Я теж говорю твоєю мовою, — сказала вона Генрі. — І хоч я ніколи не знала чоловіка, не посоромлюся зізнатися, що мені це подобається. Це перший поцілунок у моєму житті, Френку, — адже так назвав тебе твій друг? — підкорися йому. Мені це сподобалося. Мені це надто сподобалося. Поцілуй мені руку ще раз.
І Френк підкорився; рука Королеви як і раніше лежала в його руці, а сама вона, забувши про все на світі, заворожено дивилася не відриваючись йому в очі. Нарешті, опанувавши собою, швидко вивільнила руку, жестом наказала Френку відійти і звернулася до жерця Сонця.
— Жерче, — почала вона, і в голосі її знову зазвучали різкі нотки, — мені відомо, навіщо ти привів полонених. Але хотілося б, щоб ти розповів про це сам.
— — О Королево! Хіба не велить нам обов’язок убити цих прибульців, як вимагає звичай? Збентежений народ мені не довіряє і просить твого присуду.
— А ти гадаєш, що їх варто убити?
— Авжеж. Але я хочу знати твоє рішення.
Вона ще раз оглянула чужинців: Тореса — з жалістю, Генрі — із сумнівом, Леонсію — похмуро, на Френка ж дивилася з хвилину поглядом, сповненим безмежної ніжності, — в усякому разі, так здалося розлюченій Леонсії.