Проте Генрі мимовільно бачив усе: він саме тієї миті повернувся до них повідомити, що на обрії з’явився якийсь димок. І метис-капітан помітив це. Він підійшов до Генрі і з жорстокістю індіанця і безсоромністю негра сказав напівголосно:
— Не впадайте у відчай, сер. У сеньйорити добре серце, у ньому знайдеться місце для вас обох: адже ви такі шляхетні джентльмени.
Тієї ж миті йому виклали одну із споконвічних істин: білі не люблять, коли втручаються в їхні справи; отямившись, капітан відчув, що лежить на спині, від удару об палубу в нього нила потилиця, а вилиця — від не менш сильного удару, завданого йому Генрі.
І тут у капітані заговорила індіанська кров: розлючений, він підхопився на ноги, у руці його блиснув ніж. Хуан, жовтолиций метис, миттю виявився поруч, у руці його теж був ніж. Підбігли ще кілька матросів. Утворивши півколо, вони почали наступати на Генрі; але той, із блискавичною швидкістю відскочив до борта, ударом руки знизу вибив із гнізда залізний поручень і приготувався до самооборони. Френк негайно кинув штурвал і, вихопивши револьвер, прорвався до Генрі і став з ним поруч.
— Що він таке сказав? — запитав Френк свого родича.
— Я повторю, що я сказав, — загрозливо вимовив капітан: зараз у ньому завирувала негритянська кров, і він уже шукав шлях до компромісу за допомогою шантажу. — Я сказав...
— Зупинися, капітане! — закричав Генрі. — Мені шкода, що я вдарив тебе. Прикуси язика. Забудь. Мені вельми шкода, що я тебе вдарив. Я... — Генрі мимоволі зупинився і гарячково хапнув повітря: він не міг говорити. І лише тому, що Леонсія стояла тут поруч, дивилася на нього і слухала, він сказав: — Я... я прошу вибачення, капітане.
— Ви образили мене, — обуреним тоном заявив капітан Трефезен. — Ви мене покалічили! Ніхто не має права бити підданого короля Георга — хай благословить його Бог! — без відшкодування грішми.
Почувши цю відверту вимогу шантажиста, Генрі ледве не кинувся на нього. Але Френк примирливо поклав руку йому на плече і стримав його. Упоравшись із собою, Генрі вдав добродушний сміх, дістав з кишені два золотих по десять доларів і, немов ці гроші палили його, ткнув їх у руку капітану Трефезену.
— Дешево відбувся, — не стримавшись, пробурмотів він.
— Нічого, ціна цілком пристойна, — запевнив його капітан. — Двадцять доларів за розбиту голову цілком пристойна ціпа. Тепер, сер, я до ваших послуг. Ви, безумовно, джентльмен. За таку суму можете будь-коли дати мені у вухо.
— І мені, сер, мені теж! — підлесливо підхихикуючи, додав Персіваль, негр із Кінгстона. — За такі гроші, сер, можете відлупцювати мене в будь-який час. І взагалі можете лупити щоразу, коли матимете зайві гроші...
На цьому все урвалося, бо упередзорець на щоглі закричав:
— Дим! У нас за кормою пароплав!
За годину всі вже знали, що це за дим і що він означає, тому що буксир "Долорес" помітно наганяв "Анжеліку", яка знову потрапила в смугу штилю. Тепер зі шхуни, відокремлюваної від буксира півмильною відстанню, уже можна було розгледіти в бінокль його маленьку передню палубу, переповнену озброєними людьми. І Генрі, і Френк відразу впізнали серед них начальника поліції та кількох жандармів.
Ніздрі старого Енріко Солано тремтіли — він зі своїми чотирма сипами, які відправилися з ним у цю експедицію, на кормі готувався до бою. Леонсія, що краялася коханням до Генрі і до Френка, була поглинена власними переживаннями, хоч і не давала взнаки: вона сміялася разом з усіма над жалюгідним суденцем і разом з усіма раділа пориву вітру, що нахилив "Анжеліку" на лівий борт так, що поручні ледве не торкнулися води, і погнав її зі швидкістю дев’ять вузлів.
Проте погода і вітер були цього ранку мінливі. Лагуна то брижила хвилями, то знову ставала гладенькою, як скло.
— На жаль, мушу повідомити вам, сер, що нам не втекти від них, — заявив капітан Трефезен Френку. — Коли б вітер не вщухав, сер, ми б утекли. Але він увесь час змінюється і щоразу меншає. Нас несе прямо на берег. Ми загнані в глухий кут, сер, тепер нам не втекти.
Генрі опустив бінокль, крізь який він вивчав берег, і подивився на Френка.
— Нумо кажи! — вигукнув Френк. — Відразу видно: ти щось придумав. Маєш якийсь план? Говори!
— Ген отам два острівці, названі Тигровими, — взявся викладати свій план Генрі. — Вони охороняють вузький вхід Ель Тигру до бухти Юкатан. І повірте, зуби в цього тигра не гірші, ніж у справжнього. Проходи поміж острівцями і берегом настільки мілкі, що пройти може лише той, хто знає усі вигини фарватеру, а я їх знаю. Правда, протока Ель Тигру досить глибока, але така вузька, що в ній не повернути судно. Шхуна може ввійти в неї лише тоді, коли вітер буде з корми або з траверзу. Зараз вітер сприяє нам, і ми проскочимо. Але це тільки половина мого плану...
— А якщо вітер зміниться або ущухне, сер: адже приплив і відлив у бухті буває такий, що хвилі горами ходять, це мені вже добре відомо, — моя красуня шхуна розіб’ється об скелі! — запротестував капітан Трефезен.
— Якщо це трапиться, я сплачу тобі повну її вартість, — коротко запевнив його Френк і, не звертаючи більше на нього уваги, повернувся до Генрі: — Але в чому полягає друга половина твого плану?
— Навіть соромно сказати тобі, — розсміявся Генрі. — Але це викличе стільки прокльонів іспанською мовою, скільки не чула лагуна Чирикви відтоді, як старий сер Генрі пограбував Сан-Антоніо і Бокас-дель-Торо. Зараз побачиш.
Леонсія, блиснувши очима, заплескала в долоні і вигукнула:
— Це має бути щось незвичайне, Генрі! Я бачу. Ну, скажіть же хоча б мені!
Відвівши Леонсію убік і підтримуючи її за талію, тому що палуба вельми хиталася, Генрі зашепотів їй щось на вухо. Френк, аби приховати неспокій, навів бінокль на своїх переслідувачів. Капітан Трефезен лукаво посміхнувся й багатозначно перезирнувся із жовтолицим матросом.
— Ось що, шкіпере, — сказав Генрі, підходячи до нього. — Ми зараз саме біля входу до Ель Тигру. Берися за штурвал і спрямуй наше судію в протоку. Крім того — і pronto! — щоб мені принесли сюди бухту півдюймового старого м’якого троса, побільше мотузків і вітрильних ниток, ящик із пивом з комори, кавник і п’ятигалоновий бідон, з якого ми учора ввечері вилили рештки гасу.