Але він зробив крок і заступив дорогу.
— Ну, а тепер поговоримо по-діловому, міс Солано, — сказав він, змінюючи тон. — І ви вислухаєте мене. Можете блискати очима скільки вам завгодно, але прошу мене не перебивати. — Він нахилився і підняв записку, яку почав було писати. — Я саме збирався надіслати це вам із хлопчиком, коли ви зойкнули. Візьміть її і прочитайте. Вона вас не вкусить. Адже це не отруйна змія.
Хоча Леонсія рішуче відмовилася взяти записку, однак очима вона мимоволі пробігла перший рядок:
"Я той, кого Ви прийняли за Генрі Моргана..." Дівчина глянула на свого співрозмовника. По її зляканих очах було видно, що вона багато чого не розуміє, але невиразно про щось вже здогадується.
— Слово честі, — серйозно сказав він.
— Ви... не... не Генрі? — затинаючись запитала вона.
— Ні, я не Генрі. Можливо, ви все ж візьмете записку і прочитаєте?
Вона підкорилася і стала читати, а він, не відриваючись, дивився на її обличчя, побронзоване тропічним сонцем, що не тільки золотило тіло, а й гріло кров, і, можливо, саме гаряча кров додавала шкірі Леонсії того гарного відтінку.
Немов прокинувшись від сну, Френк раптом зрозумів, що дивиться прямо в її злякані карі очі.
— А чий підпис мав стояти під цією запискою? — уже вдруге запитувала його Леонсія.
Отямившись, він з гідністю вклонився.
— Але ім’я? Як вас звуть?
— Морган, Френк Морган. Як я вже пояснив у записці, ми з Генрі — далекі родичі, троюрідні брати чи щось подібне.
На здивування Френка, в очах її раптом з’явився сумнів і погляд знову став колючим.
— Генрі, — з докором сказала вона йому, — адже це обман, диявольська хитрість! Ви просто намагаєтеся обдурити мене. Звичайно, ви Генрі.
Френк показав на свої вуса.
— Ви встигли відростити їх з того часу, — відказала вона.
Тоді він засукав рукав і показав їй свою ліву руку від зап’ястя до ліктя. Але вона тільки здивовано дивилася на нього, явно не розуміючи, що він хоче цим довести.
— Ви пам’ятаєте рубець? — запитав він її. Вона кивнула.
— Тоді спробуйте його знайти.
Дівчина схилилася, ковзнула по його руці поглядом і повільно похитала головою.
— Я... — затинаючись вимовила вона, — я прошу вибачити мені. Це жахлива помилка. Важко уявити, як... як я поводилася з вами...
— Ви подарували мені цілющий поцілунок, — ніби пустун-школяр зауважив він.
Але вона згадала те, що сталося зовсім нещодавно, глянула на своє коліно і, як йому здалося, пригасила вируючий у ній сміх.
— Ви сказали, що маєте доручення від Генрі? — запитала вона, раптом змінюючи тему розмови. — І що він не винен?.. Це правда? Як би мені хотілося вам повірити!
— Я певен, що Генрі настільки ж невинний в убивстві вашого дядечка, як і я.
— Тоді не кажіть більше нічого, принаймні зараз, — радісно перервала вона його. — Насамперед я мушу вибачитися, хоч ви і не можете заперечувати, що деякі ваші слова і вчинки були просто обурливі. І ви не мали права мене цілувати.
— Якщо ви пригадаєте, — заперечив він, — я зробив це під погрозою револьвера. А раптом би ви пристрелили мене, коли б я вас не поцілував?
— Годі, замовкніть! — заблагала вона. — А тепер ходімо до нас і дорогою ви розкажете мені про Генрі.
Погляд її випадково упав на хустку, яку вона так презирливо відкинула убік. Вона підбігла і підняла її.
— Бідолашна, скривджена хусточко, як я погано з тобою повелася! — ніжно промовила вона. — Тепер треба перепросити. Я сама тебе виперу і... — вона підвела очі на Френка, — і поверну її вам, сер, свіженькою й чистенькою, просякнутою щирістю мого серця...
— Це звірюці? — запитав він.
— Вибачте, будь ласка, — каючись сказала вона.
— І мені тепер буде дозволено кидати свою тінь на вас?
— Так, так! — весело вигукнула вона. — От! Бачите, я вже у вашій тіні. А тепер ходімо.
Френк кинув песо зраділому хлопчиську-індіанцю й у гарному настрої пішов за Леонсією стежиною, що крізь густу тропічну рослинність вела до білої гасієнди.
* * *
Альварес Торес, сидячи на широкій терасі перед гасієндою Солано, побачив крізь густий чагарник молоду пару, що наближалася до будинку звивистою алеєю. І те, що він побачив, змусило його заскреготіти зубами і дійти досить помилкових висновків. Він промурмотав про себе проклін і зозла навіть не помітив, що в нього погасла сигарета.
Він бачив Леонсію і Френка, поглинутих жвавою розмовою, котрі, здавалося, забули про все на світі. Він бачив, як Френк розмахував руками, гаряче щось доводячи, — Леонсія навіть зупинилася, явно пройнята благаннями свого супутника. Він бачив — Торес із зусиллям міг повірити власним очам, — як Френк вийняв персня, а Леонсія, відвернувшись, простягнула ліву руку і підставила йому безіменний палець — палець, на який надівають обручку. У цьому Торес міг би заприсягтися.
А насправді Френк просто надів на палець Леонсії подарунок Генрі. Леонсія, сама не знаючи чому, без особливого бажання прийняла обручку.
Торес відкинув погаслу сигарету, люто закрутив вуса, немов від цього йому полегшало, і подався назустріч молодим людям, що вже сходили на терасу. Навіть не відповівши на привітання дівчини, він з перекошеним від гніву лицем напосівся на Френка:
— Годі, звичайно, чекати від убивці сорому, але він міг би принаймні дотримуватися пристойності!
Френк іронічно посміхнувся.
— Знову те саме, — сказав він. — Ще один божевільний у цій божевільній країні! Останній раз, Леонсіє, я бачив цього джентльмена в Нью-Йорку. Він був тоді сповнений готовності брати участь зі мною в одній справі. А тепер я його зустрічаю тут, і перше, що він мені каже, — це що я ниций, безсоромний убивця.
— Сеньйоре Торес, ви мусите вибачитися, — втрутилася обурена дівчина. — У домі Солано не сміють ображати гостей.
— У такому разі, наскільки я розумію, в домі Солано дозволено усіляким авантюристам убивати членів їхньої родини, — у тон їй заявив вій. — Звичайно, немає такої жертви, котру не можна було б принести в ім’я гостинності.
— Отямтеся, сеньйоре Торес, — люб’язно порадив йому Френк. — Ви занадто собі дозволяєте. Я скажу вам, у чому ваша помилка. Ви вважаєте, що я Генрі Морган. А я Френк Морган, і ми з вами нещодавно розмовляли в кабінеті Рігана в Нью-Йорку. Ось вам моя рука, потисніть її — іншого вибачення за обставин, що склалися, я від вас не зажадаю.