Серце Всесвіту

Страница 6 из 21

Бердник Олесь

На інший день після її падіння на Землю, півсферу привезли в Космоград. Спочатку вона була темно—фіолетової, потім стала прозорої, майже невидимої, як стекло, опущене у воду. Усередині переливався вишне-вих кольорів туман, спалахували іскорки. Не було ні швів, ні отворів, ні якого-небудь знака або малюнка.

Півсферу із працею відкріпили від корпуса ракети, у який вона впаялася невідомим способом. Сподіва-лися, що внизу буде отвір, але його не виявилося. Прозора речовина не піддавалася аналізам — ні хімічному, ні спектральному. Від нього неможливо було відколоти навіть малюсінький шматочок, алмаз не залишав на ньому риси, полум’я пальника з температурою у двадцять тисяч градусів не робило на нього ніякої дії.

Учені губилися в здогадах. Ясно було тільки одне — що апарат зроблений розумними істотами, які пере-бувають або перебували в межах сонячної системи. Але хто вони? Наші сусіди або жителі далеких планет? З якою метою зроблений цей експеримент із півсферою? Може бути, у ній укладене послання людям Землі? Тоді чому таким дивовижним способом?

Розгадки нема. Є тільки тисячі найбезглуздіших вигадок. Де ж розгадка? В чому вона? Соколов спеціа-льно викликав членів марсіанської експедиції з відпустки, тримає їх біля себе. Може, доведеться міняти марш-рут корабля. Та пройшло три дні — і нічого Академік схопився з дивана, нервово заходив по кабінету Розгадка мусить бути простою. Чим вищі по розуму істоти — тим простіші в них методи єднання…

На столі виник маленький світловий прямокутник телевізофона. На ньому з’явилося обличчя оператора, помічника Соколова. Рот його роз’їхався до ушей, в кабінет ввірвався торжествуючий голос:

— Перемога, Сергію Олександровичу!

— Як? — скрикнув академік. — Розшифрували?

— Інфрачервоний фільтр. Вони бачать в інфрачервоному спектрі!..

— Що там видно?

— Рухливі зображення. Ми нічого не розберемо Ждемо вас…

— Біжу!.. Спішу!.. Голубе, я розцілую вас, Хто це придумав?..

— Ніхто. Всі. Ви ж самі сказали — розгадка мусить бути простою.

— Генії!.. Поки що нікому не кажіть. Я йду…

Соколов з трепетом схилився над інфрачервоним екраном. За ним було видно прозору сферу апарата. В глибині, на синьому тлі, бігли хвилясті лінії золотистого кольору. Вони перепліталися в найрізноманітніших комбінаціях, пливли згори донизу. Соколов скрипнув зубами. О прокляття! Стояти отак, мов бовдур, не розуміючи нічого! Там, певне, пульсують живі думки розумних істот, вони звертаються до нас, а ми нічогісінько не розуміємо…

Та ось лінії обірвалися, тло потемніло, на ньому спалахнули срібні цятки. З глибини випливла куля пла-нети. Навколо кулі повис фантастичний сяючий пояс.

— Сатурн! — скрикнув хтось.

Соколов махнув нетерпляче рукою, не зводячи погляду з рухливих картин.

Сатурн відсунувся вбік, по чорному тлу промайнули кульки супутників. Другий з них наблизився, пере-творився з диск. З’явилися гострі зубці гір. Серед них сліпучий вибух. Потім на блискучій білій рівнині — ула-мки колосального корабля. Потім три фіолетові кулі на тлі Сатурна і знову… все почалося з хвилястих ліній.

Соколов випростався, поглянув на своїх помічників. Розгублено потер скроню, знову заглянув у отвір екрана.

— Товариші… Здається, все ясно… Там трапилася катастрофа. Вони прохають допомоги!..

— Їхній корабель впав на другому супутнику Сатурна. На Мімасі! — підхопив оператор, помічник ака-деміка. — Тільки де ж розумні істоти? Ми не бачили нічого, схожого на життя! Може, вони загинули?

— А хто ж тоді послав сигнал нещастя? Хто дав наказ цьому апарату причепиться до нашої ракети? — почулось запитання.

Соколов одним поглядом припинив суперечку.

— Як би там не було — розгадка знайдена! Дякую вам. Відпочивайте. Через кілька годин ми скличемо спеціалістів на нараду. Треба вирішити, що ми можемо зробити…

РИЗИКОВАНЕ РІШЕННЯ

Ррозповідь Соколова була прослухана з незвичайним хвилюванням. Навіть літні вчені не могли всидіти на місцях. Тільки Мен, якого теж запросили на нараду, сидів мовчазний, нахмуривши брови. Андрій Савенко, Іван Огнєв і Олександра Місяць, які повернулися з відпустки, радісно перемовлялися. Вони передчували, то в їхиій долі стануться великі зміни Наступний виступ Голови Комітету підтвердив здогадки.

Соколов після хвилинної паузи знову вийшов на трибуну. Він оглянув присутніх вчених, космонавтів і сказав:

— По-моєму, те, що ви прослухали, не вимагає коментарів. Висновок зводиться до кількох слів. Перше. В системі Сатурна потерпіли катастрофу розумні істоти. Звідки вони — ми не знаємо. Чи з сусідньої сонячної системи, чи з далеких галактик, чи. може, з якоїсь нашої планети. Це не має значення. Головне те, то вони звер-таються по допомогу. До нас, людей Землі. Обов’язок Розуму велить нам відгукнутися на заклик… Хто хоче висловитися в цін справі?..

Мен важко звівся з місця. В залі пролунав його хрипкий, здивований голос:

— Пробачте… Я тільки гість. Але мені дивно, що питання ставиться вами, колега Соколов, досить легко-важно. Як можна рятувати якихось істот або навіть відгукуватись на їхній заклик, не знаючи, хто вони, які во-ни…

— А яке це має значення? — дзвінко гукнула Шура.

— Як ви не розумієте? — здивувався Мен. — Може, це потвори, страховиська, психіка яких не має нічо-го спільного з нашою. Може, вони готувалися до нападу на Землю… і тільки нещастя змусило їх послати нам звістку з проханням допомоги!.. Може, вони ніколи не зрозуміють нас?

— Але ж ми зрозуміли їх! — м’яко відповів Соколов. — І зовсім не важливо, яка в них зовнішність. Я вже казав вам, що найголовніше — Розум. Тільки він об’єднує різних істот. Я вірю — ми знайдемо спільну мо-ву з далекими братами!

— Що ж ви можете зробити? — розвів руками Мен. — Ваша ракета готується до польоту на Марс. Тіль-ки на Марс. А катастрофа відбулася в районі Сатурна. І минуло вже кілька років. Отже, дві перешкоди. Перша — відсутність необхідної ракети. А друга — авантюрність вашого задуму. Це безглуздий риск. Невже ваші ко-смонавти підуть на нього?..

— Підуть, — спокійно сказав Огнєв.

— Хіба в цьому можна сумніватися? — підхопив Андрій Савенко. — Це ж просто чудово! Ми летіли в звичайний, черговий дослідницький політ. Ми не знали, що чекає нас на Марсі. Ми не мали абсолютно конкре-тної мети, а лише приблизну. І раптом — таке везіння! Зустріч з розумними істотами інших планет, експедиція для їх порятунку. Ну, знаєте, містер Мен, для такої мети я навіть верхи на примітивній ракеті полетів би!..