— Ви хоч бачили, що там упало?
Шура вилізла на шлюпку, випросталася, схопилася рукою за борт катера, який буз уже поряд.
— Це не метеорит, — схвильовано сказала вона. — Це ракета "Сатурн-1"!
Вчений аж присів од несподіванки.
— Ви впевнені… в цьому? — чомусь прошепотів він. — Ви не марите?..
— Я читала напне. Крім того, біля ракети є якесь тіло… Штучного походження…
— Водолази! — крикнув учений. — Опускайтеся вниз! Не гайте ні секунди!
Шура скинула окуляри, серйозно поглянула на вченого, на моряків.
— Треба повідомити Комітет Міжпланетних сполучень. Сергія Соколова.
— Безумовно! — радісно згодився вчений. Потім, глянувши на обличчя дівчини, завмер з розкритим ро-том. Тільки через хвилину він спромігся на слово.
— Те-те-те, кого ми бачимо? Та ви ж Олександра Місяць?
Дівчина досадливо знизала плечима.
— Ви вгадали. Але яке це має значення?
Моряки, почувши ім’я дівчини, оточили її, щиро потискували руки.
Вона, сміючись, вирвалася з дружнього кола, стрибнула в шлюпку.
— Підіймайте ракету. А я повідомлю в Москву. Хай пришлють спеціальний вертольот.
Вчений, який ще й досі не міг отямитися, гукнув:
— А чому ви тут? Адже скоро ваш політ?
— Відпочиваю, — усміхнулася Шура. — На Марсі моря нема. От і милуюсь на прощання.
Водолази почали опускатися під воду. Дівчина сіла до керма. А хлопець ще й досі остовпіло дивився на Шуру, мов зачарований. Нарешті, він здобувся на слово:
— Так ви… справді… та сама… що летить на Марс?.. Олександра Місяць?..
— Та сама, — засміялася Шура. — Гребіть до берега. У нас ще багато справ.
— Який я нікчема, — прошепотів хлопець.
— Чому ж, — одізвалася дівчина. — Тепер ви можете виконати обіцянку — розшукати мене на Марсі…
Хлопець присоромлено мовчав.
ДРУЗІ ЧИ ВОРОГИ?
До Голови Комітету Міжпланетних сполучень Соколова прибув славетний гість, один з найбільших фі-лософів Заходу Семюель Мен.
Після офіціального прийому, який був влаштований в Космограді — науковому містечку під Москвою. Мен побажав говорити з Соколовим. Обидва вчені відокремилися від шумливого кола колег, зайшли до альтан-ки, захованої в густому плетиві дикого винограду. Звідси видно було купол Комітету, гігантську скульптуру Ціолковського в центрі зореподібної площі, але шум сюди не долинав.
Мен кілька хвилин спостерігав за скульптурою, важко зітхнув, похитав головою.
— Дивний утвір, — тихо сказав він. — Ціолковський зображений слабким дідом… Він втомлено спира-ється на палицю… Але обличчя сповнене сили і віри. Воно спрямоване в небо, до зірок…
— Що ж вас дивує? — запитав Соколов.
— Сама ідея… Мене дратує ваша фанатична віра. Адже й ви знаєте, що людина смертна, що людство не-досконале, що його роз’єднують сварки, ворожнеча, нестатки. Не видно кінця шляху… Не видно мети… Звідки ж у вас віра? На чому вона виростає?..
Худе, аскетичне обличчя Соколова зберігало спокій, майже байдужий вираз. Тільки важкі повіки втом-лено піднялися, на співбесідника зирнули пронизливі сірі очі.
Невже Мен серйозно запитує такі дурниці? Нібито! Великі чорні очі хворобливо блищать в їхній глибині горить вогонь якогось шукання. Чого не вистачає цій людині, якої розгадки?
— Я трохи дивуюсь, містер Мен, — сказав Соколов, повільно вимовляючи слова, ніби при слухаючись до їх змісту, — Невже для вирішення таких тривіальних питань ви приїхали до нас?..
— Майже, — хитнув головою Мен. — Це н пусті питання. Я прочитав, що скоро летить ваша експедиція на Марс. Я подумав про можливу зустріч з іншими істотами…
— То й що?..
— Я уявив собі цю зустріч… І не знайшов., у собі віри, такої віри, яка написана на обличчі цієї скульпту-ри… Такої віри, яка звучить у ваших словах…
— Чому?
— Невже ви не розумієте? Тисячоліття на Землі гуляють війни і смерть. Панують рабство і голод. Най-кращі здобутки генія кидаються в пащу руйнації. Навіть зараз, коли ми збагнули необхідність мирного співжит-тя, нема спокою, нема довір’я. І це на планеті, де люди — брати, сини однієї матері. А чого ж ви чекаєте від чужих істот? Невже солідарності, розуміння?
— Так, — твердо відповів Соколов.
— Абсурд. Де основа такої віри?
— Ви забуваєте найпростіше, містер Мен. Боротьба людей між собою на Землі — це пошуки найкращого суспільства. Для всіх народів. Це було. Це є. Це неминуче. Але вихід у Космос людина почала не заради тієї ж самої боротьби. Не заради руїни і смерті. Вище стремління штовхає її на розгадку віковічних тайн. І я не вірю в битву між чужими космічними расами. їм нема для чого нищити одне одного. Ми будемо чужі фізично… хай навіть зовсім несхожі… та є щось значніше, що об’єднує нас!
— Що саме? — скептично запитав Мен.
— Розум.
— Ви матеріаліст, — знизав плечима Мен, — а говорите, ніби містик. Що таке розум? Тільки здатність нікчемної купки праху усвідомлювати своє буття. Вмирає людина — вмирає й розум. Для людства нема майбу-тнього, нема перспективи, а значить, нема й вищих моральних чи етичних норм. Все це вигадки. Тільки жорс-тока боротьба за місце у Всесвіті для свого виду, для своєї сім’ї. Ось девіз буття…
— Не так… Не так, містер Мен. По-перше, розум не вмирає… Тільки тіло зникає, а розум ні! Він стає здобутком інших людей, невже ви не розумієте цього? Погане відкидається, і до загальної скарбниці вливають-ся нові й нові чудесні думки, діла, мрії людей і поколінь. Людство не можна ділити на окремих індивідів. Воно — єдиний організм. Воно безсмертне. Вмирають окремі клітини, організм не вмирає. І чим далі, тим міцнішим він стає, розумнішим, зрілі-шим. Все те, про що ви кажете — минулі війни, сучасні суперечки — хвороби рос-ту. Земля вийшла в Космос, людство стає дорослим…
— І вступає в битву за місце під Сонцем… В битву з іншими людьми! — підхопив Мен. — Закон Приро-ди жорстокий. Збільшується число людей, не вистачає Місця на Землі. Ми повинні шукати інших планет. Вони — також. В такій ситуації ви забудете про гуманізм.
— Ні, — посміхнувся Соколов. — Мені жаль, що ми не розуміємо один одного. Я знаю лише одне — нам нема чого ділити з чужими істотами. А об’єднувати є що…
— Життя переконає вас в протилежному…
— Що ж… Хай так…
Слова Соколова перебив вигук. Вчені поглянули в напрямі до входу. Там стояв молодий, коренастий хлопець в білому халаті оператора. Він важко дихав, ніби після сильного бігу.