Це було жахливе видовище. Страшні тріщини розірвали тіло космічного велетня, крізь пробоїни видно було зруйновані прилади, апарати, коридори. Оптичні отвори не освітлювалися. Корабель скидався на мертву, переможену в поєдинку істоту.
Савенко почув стогін. За його спиною стояла Шура. Обличчя її в зеленкуватому сяйві Сатурна було блі-дим, мертвенним.
— Капітан… загинув, — почулися розпачливі слова.
— Ми не знаємо цього, — сухо сказав Андрій. — За мною…
Він рішуче ступив в чорний отвір однієї з пробоїн. Шура рушила за ним. Незабаром вони потрапили в круговий коридор, що вів до керівної каюти.
Андрій зупинився перед дверима. На одну тільки мить завагався. Зціпив зуби, ніби одважився на якийсь ризикований крок. Рішуче натиснув кнопку автомата.
Двері не одчинялися.
— Напевне, зіпсувався автомат від удару, — прошепотіла Шура.
Андрій присвітив ліхтарем над дверима. Там був аварійний важілець. Легкий поворот рукою. Двері пові-льно розчинилися.
Космонавти вступили до каюти, з острахом поглянули на командирське крісло. Наблизилися.
В каюті, очевидно, ще були залишки повітря — на приладах, на скафандрі Огнева сивіла паморозь. Крізь неї не видно було обличчя командира.
— Іване, — тихо покликав Андрій.
Відповіді не було.
Шура схопилася рукою за груди, ніби стримувала крик, що рвався з душі.
Савенко легким рухом обмів паморозь з шолома, поглянув на лице товариша. Воно було синім, непору-шним. В кутиках вуст запеклася кров. Тільки вії тріпотіли. Андрій ясно відчував, як за ними билося бажання вернутися до життя, побачити світ, очі товаришів. І те непоборне бажання перемогло. Мить напруженого че-кання, остраху. Друга. І ось, нарешті, повіки Огнева повільно розплющилися…
НАДІЯ
— Живі… любі мої, — прозвучав тихий голос. — Знову всі разом…
— Капітане, — благально сказала Шура. — Що треба зробити? Говоріть. Ви поранені?
Огнєв ледве помітно похитав головою.
— Не про мене йдеться… Все буде гаразд. Просто жахливе перевантаження…
Командир з натугою повернув лице до перископа, побачив кулю Сатурна. Слабо всміхнувся.
— Ну от… Ми біля Сатурна. Тільки торжество зіпсоване, Андрію.
— Ти ще можеш жартувати, друже, — похмуро озвався Савенко.
— Щось придумаємо. Обійдіть всі вузли корабля. Дізнайтесь, що ціле… що загинуло… Особливо запаси продуктів, води, кисню… Десантна ракета в порядку?
— Так. Тільки пального майже нема…
— Про це поговоримо потім. Ідіть. Я ждатиму вас…
Через півгодини космонавти знову зібралися в керівній каюті. Доповідь Савенка була короткою, безраді-сною:
— Продуктів вистачить на три місяці. Всі інші загинули. Води ще менше. Кисню на чотири місяці. Реак-тор вийшов з ладу. Джерела струму також не працюють. Корабель повалений на бік. Обшивка розірвана майже до середини…
— А зв’язок?
— Радіостанція не працює, — тихо озвалася Шура.
— Відновити не можна?
— Ні.
— А радіо десантної ракети? — з надією запитав командир.
— її потужність мала. На Землі не почують.
Огнєв помовчав, заплющивши очі. Товариші з надією дивишся на його змучене обличчя. А втім, що мо-жна було чекати від командира? Він теж не здатний на чудеса. А реальних можливостей для рятунку нема.
— Давайте підсумуємо, — нарешті сказав командир. — Андрію, допоможи мені підвестися. Дякую, дру-же… Сядьте, не стійте наді мною. Я ще не покійник… І надіюсь, не скоро буду ним… Ну, ну, не сердься, Шу-ро, — в такому стані, як я, жартувати необхідно. Так ось, підсумуємо… Ми летіли сюди не для прогулянки. Треба пам’ятати, що завдання, яке ми одержали — важливіше за особисту долю кожного з нас. Сподіваюсь, ви згодні зі мною… Катастрофа невідомих космонавтів сталася на Міма-сі, сусідньому супутнику. Нам треба по-бувати там…
— Як? — вражено скрикнула Шура.
— Тихо, Шуро. Є вихід. Наша десантна ракета. Через десять–п’ятнадцять годин я очуняю і знову стану до лав, як пишуть газетярі… Ми з Андрієм злітаємо на Мімас, знайдемо місце катастрофи. Може, там ще є хто-небудь живий… Зрозумійте, друзі, що це конче необхідно…
— А де ти візьмеш пальне? — розвів руками Андрій. — Навколо голі скелі.
— Не падай духом. На Енцеладі мусить бути замерзлий аміак. Це буде чудова робоча речовина. Так от… Ми злітаємо на Мімас. Повернемось. Знову зарядимось тут…
— Якщо знайдемо аміак, — похмуро кинув Андрій.
— Якщо знайдемо, — згодився командир. — І стартуємо на Землю. Ракета розрахована на двох, але мо-жна буде що-небудь викинути. Це великий риск… Все одно, що вирушати в океан на плоту. Як це робив колись Тур Хейєрдал… Та чим ми гірші за нього. Іншого шляху нема. Цей — єдиний Якщо нам не пощастить сісти на Місяць або па Землю — ми передамо людству результати досліджень Радіостанція ракети досить потужна для цього… на відстані орбіти Марса. Чи не так, Шуро?
— Так, капітане…
— От і чудесно. Вирішили. А тепер слухай, Андрію. Гаяти часу не будемо. Готуйся, йди на розвідку. В межах видимого обрію. Підтримуй радіозв’язок. Давай пеленг.
— Іду, Іване…
— Я вірю в успіх. Тим часом ми з Шурою складемо всюдихід… Перевеземо на ракету все необхідне…
ТАЄМНИЧЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ.
Андрій вирушив до гірського хребта. Там він сподівався знайти серед ущелин замерзлі гази. Сатурн, що майже непорушно стояв над головою, досить яскраво освітлював навколишній краєвид. Від скель пацали чор-но-зелені тіні. В деяких місцях блищало розмаїтими вогнями виходи якихось порід. Савенко не звертав уваги на них. Прийде час, цим зацікавляться астрофізики, що прилетять сюди. А зараз тільки одне бажання — знайти аміак.
Це питання життя… Це — єдина, вузенька стежечка на Землю…
При думці про батьківщину в Андрія занило під серцем. Згадалося прощання з матір ю, в вухах до болю відчутно, живо пролунав тихий шелест хлібів серед безмежних нив, задзвеніла трель жайворона.
Савенко зупинився, підняв обличчя до неба. До душі підкотилася тепла хвиля. Де ти, Земля? Дай хоч по-глянути на твій чарівний блиск…
Нема.
Вона ще за горизонтом. Ввібрати в серце зелений промінь — і стане легше, і душа сповниться нових сил, нової снаги.
— Викликаю тебе, Андрію, — почувся знову турботливий голос Шури в ефірі.
— Я чую, Шурочко, — радічно озвався Андрій. — Продовжую пошуки. Нічого нового.