— Піду! — каже Іван, а сам аж чорний,, так змарнів. — Піду; збирайся, жінко, підемо обоє.
Зібралися, пішли. Стара випровадила їх аж у плай, вернулася, плаче. А далі як припаде до образів, як стане поклони бити, як стане русти! "Господи, — каже, — господи милосердний! Коли нема вже моїй дитині ліпшого, талану, то волію я його поховати — легше мені буде!" Кроваві сльози почуріли з темних її очей.
А молоді ідуть собі плаєм — нічичирк. А пташка так щебече гаєм, аж просить: "Співайте, співайте, люде, з нами — дивіться, як красно дав господь милосердний, — співайте!" А квіточки, що краєм процвітають, собі просять: "Любіться, обніміться, люде! Обгорніться чистою любов'ю — от як ми!" А самі пригорнуться одна до одної, мов справді вони обіймаються. А бджілка манесенька ґуля та ґуля собі плаєм, та в одно гуде: "Ану, люде, ану подивіться на мене! Адіть, я з кождої чічки мід збираю; збирайте ж і ви — світ сесь солоденький, — збирайте!" А кобилечка невеличка собі виспівує та вигукує в зеленій траві: "Ану, люде, ану! Годі журиться, ану лиш погуляточки, погуляточки по світові божому — от як та от як!" А сама як підскочить собі, як знов заспіває — аж дзвонець-зілє у траві зашумить!
Іван повеселішав трошечки.
— Олено, серце! — каже. — Коли нема мені від тебе ні словечка любого, то заспівай хоть! Вона зараз і завела:
Гей, засвіти, місяченьку,
Да й ти, зоре ясна!
А в лузі, в лузі,
У лузі пшениця —
Там дівчина прекрасна.
Пшениченьку дожинає
Та угору поглядає:
Гей, чи високо
Да чи далеко
Сивий сокіл підлітає?
Літає він да літає,
В квартирочку зазирає:
"Гей, сію руту,
Да сію руту, —
Гой, подай, мила, руку!"
"Рада б тобі ручку дати,
Та боронить стара мати:
Узяла мати
Нелюба до хати —
Годі рученьку дати".
"Да відсунься, моя люба,
Да відсунься від нелюба!..
Зайду я з луга,
Та заб'ю нелюба,
Да як того голуба!"
Ще голосочок прекрасної сеї співанки відбивався гаєм — ти казав би, кожде дерево співало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! — Василь стоїть перед ними. Увесь у золоті, а сам красний, красний! — ще кращий, як був, лиш що поблід трошки на личку. За ременем пістолета та насаджувані ножі.
Молоді стали. Василь протяг руку:
— Як маєшся, брате Іване? Здоров?
— Здоров, славити бога! А ти?
— Здоров, друже мій.
Та й поцілувалися.
— А се де ти дотепер був? — став Іван питати.
— Був я, пане-брате, в Угорщині в опришках; старшував на сто хлопців, — гадав забуду своє кохання. Годі! Тепер вернув до тебе довідатись, як живеш. Значно по тобі, що нещасливо. А Олену пізнав би хто сьогодня, що то вона? Не коротай, пане-брате, віку молодого — віддай її мені!
— Жартуєш, Василю!
— О, я вже давно забув, що тото жарт! Я направду кажу: віддай мені Олену!
Іван засміявся, а в Василя уже й ніж у руках блиснув. Іван вихопив і собі ніж — пустилися один на одного, мов ті тигриси молоді. Страшно було дивитись, як вони боролися, довго не пізнати було, чий верх. Аж тут пістоля — грим! Кров бризнула у три косиці, Василь повалився до землі, а Олена, мов нежива, на його. Як оба товариші боролися, то вона вихопила своєму чоловікові з-за ремня пістоля та хотіла йому в груди, але чи їй дуже рука тряслася, чи що — не трафила свого чоловіка, але Василя, — а Іван усе те видів.
Упав Василь та й лежить. Іван схилився, здоймив його на руки та й заплакав.
— Братику, братику мій, як рідний! — ми оба нещасливі!
А Василь ані ворухнеться. Добре утрапила.
Пообтирався далі Іван, узяв товариша на руки, заніс у чагір та й накрив зеленим віттям ялиновим.
— Вопівночі, — каже, я прийду та тебе поховаю... Ходім, жінко!
Під полуднє стали у старої Гинцарихи, тихо, гейби нічого не було; лиш сорочка на Іванові закривавлена трохи, більш нічого.
* * *
Гостей повнісінька хата, — а хата в Гинцарихи була нова, просторна; музики грають, а наші молодята сидять собі за столом, сказано — у тещі. Олена біла-біла, мов та стіна, а Іван такий веселий, що зроду його ніхто, може, такого й не бачив. Стара теща лиш повертається у хаті та в долошки плеще, така рада.
— Зятеньку, дитино моя люба, голубе мій сизий! А оце чого тобі сорочечка покривавлена? — .А сама хоче мов-то обтирати приязними своїми рученьками.
— Лишіть, нене, — каже Іван, — не обтирайте! Се кров з ясного молоденького сокола.
— Убив сокола, та пір'я нам не приніс, щоби ми собі кресаки пообтикали, — стали другі парубки казати, що там у храму були.
— Питайте жінки! — промовив Іван грімко, а сам аж підскочив. — Питайте її, чому вам пір'я не намикала: не я убив сокола, а вона.
Олена встала та хоче виходити з-за стола.
— Сиди, ані руш! — крикнув Іван.
Стара в плач.
— А оце, — каже, — я тобі мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею обходився? Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!
Іван обернувся до парубків:
— Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.
— Просимо, просимо! — обізвалися усіма.
Іван став розказувати за якихось двох парубків товаришів, як вони одну дівку оба полюбили, як вони з-за неї стрілялися, як один пішов у опришки, — геть-геть розповів усю свою долю, нібито він якої казки каже, а нарешті обернувся до своєї тещі:
— А що ви, нене, казали б з такою жінкою учинити?
(Що ніби на свого чоловіка стріляє.)
— Я би такій жінці казала відразу голову врубати, як тій гадині, без суду, без права.
Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася по столові. Іван штрик через стіл. Пропав.
* * *ї
Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Йван копав у чагорі гріб; стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на груди та й промовив:
— Маєш, — каже, — братчику, пам'ятку навіки! Я не забарюся!
Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов.
Третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюдева з Черемшу та й дали старій знати, щоби йшла ховати свого єдинчука.
Не прийшла стара мати: як учула — таки впала на порозі, без душі. Лиш сестричка Одокійка побивалася над братчиком, а старий дєдик давав порядок дома.