— Пустіть! Пустіть!.. Палія ведемо. І, протискаючися поміж натовпом, купка людей витягла Романа аж до самого вогню.
— Хто це?.. Хто?.. Роман?.. Сивашенко Роман! — почувсь крик, і люди, зацікавлені й розлютовані, насували ближче, щоб подивитися на злочинця. Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем. Старий, увесь сивий, дід Карпо став перед Романом.
— Романе! — сказав він, показуючи на пожежу.— Чи твій то гріх?
— Ні.
— А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признавайся, твій то гріх?
— Ні.
Враз, зовсім з другого боку, почулися якісь крики, і скудовчений, задиханий чоловік вибіг наперед, репетуючи:
— Коні поведено!.. Коні!..
— Коні?.. Які коні? Що ти кажеш? — озвалися навкруги.
— Троє коней... У Панаса... Вивели й подались... Наші побігли верхи навздогін.
Люди на мить затихли. Тоді мов буря вдарила своїм дужим крилом по хвилях, і заревли вони, зашуміли — так ураз озвалося, загаласувало, залементувало, лютуючи, стовпище:
— Дак он воно що!.. Цей палить, а ті тим часом коні ведуть!.. Убить його!.. Як собаку!..
Розлютована юрма насувала на Романа, а двоє здоровенних чоловіків міцно держало його. Червоні від полум'я обличчя, повирячувані страшні очі, стиснені в кулак руки... ще мить — і кинулись би всі, щоб розірвати того, хто тепер не мав уже сили ні шкодити, ні боронитися.
Але дід Карпо махнув рукою.
— Стривайте, стривайте!— гукнув до людей. На мить усі спинилися, а він знову почав питати Романа:
— Романе! Признайсь хоч тепер! Твоє це діло? Роман одну мить мовчав... Як блискавка швидка, промайнула в його голові думка: "Виявилось!.." Коли признається, може, не катуватимуть. І він промовив хрипким, здавленим голосом:
— Моє... Винен...
І враз учинилося щось незрозуміле й несподіване, щось без міри нелюдське.
Натовп знову сколихнувся, залементував, завив... Десятки рук простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, і штовхнули, мало не кинули його туди, просто в полум'я.
Чоловік пірнув в огонь, щез у ньому, тільки страшний крик озвався звідтіля.
Але за мить він уже вискочив назад, димлячи, тліючи одежею, волоссям.
Але стрів перед собою несамовиті, по-звірячому люті обличчя, і дужі неминучі руки знову кинули його в пекло.
Він так само вискочив удруге. Він уже горів.
— Скажені! Що ви робите! — скрикнув Карпо і, вхопивши відро води, вилив на Романа. Одежа погасла, тільки диміла.
Безщасний стояв і трусився з болю, з нелюдського страху.
— І правда,—озвався хтось,—нащо його палить? Тільк'и одвічать будемо.
— А що ж, помилувати його, чи як? — кричали інші.
— Нам треба, щоб він своє товариство виказав, щоб гніздо вовче видушити.
— Правда! Правда!
— Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте панича гарненько та погрійте йому панські ніжки — поки признається...
Ще порадник не доказав до краю, а вже з Романа стягнено обгорілі чоботи, хтось розгріб купу жару. Четверо людей ухопило недогорілого чоловіка і поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався, звивався, як вуж, у руках у своїх ворогів, але в натовпу була більша сила, ніж у нього самого. І в той час, як ноги йому горіли, його страшні з муки очі бачили перед себе спокійну Денисову постать...
— Признавайсь! Ти попереду крав коні?
— Я.
— Хто в тебе товариші були?
— Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то я сам!.. Все!.. Нікого товаришів не було!.. Пустіть мене!.. Пустіть!..
Те страшне "Пустіть!" покотилося далеко, і його почув Зінько. Так трапилось, що він саме в цей час був далеко — то коло хати, то біля стогів, укриваючи їх мокрими ряднами, і нічого не знав про Романа. Почувши тепер те нелюдське "Пустіть!", він кинувся крізь натовп, розкидаючи, валяючи людей.
Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катів, а Денис стояв проти його і мовчки дивився.
Одним скоком Зінько штовхнув двох од Романа, а двоє других з несподіванки пустили мордованого з рук. Він вискочив з жару.
— Каїне проклятий! — крикнув Зінько на Дениса.— Брата вбиваєш! А ви, душогуби! — повернувся до людей.— Катюги! Що ви робите? Чи ви бога забули й совість? Геть, звірі люті, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум'я.
Вражене стовпище на мить притихло. Але тільки на мить.
— Що ви його слухаєте? Такого вовцюгу жаліти? Печіть, поки викаже всіх!
І знов штовхнули Романа, і він упав руками просто на жар...
І враз стовпище мов розбилось надвоє, пропускаючи когось, хто біг сюди, мов його гнала якась надмірна сила. Дівчина, задихана, з розмаяним од довгого й швидкого бігу волоссям, вискочила перед пожежу... Роман підводився з огню... Несамовиті очі, змінене тяжким болем обличчя, почорнілі голова й руки, ці страшні, печені, пошмугляні в боротьбі криваві руки, а з них висіла обгоріла шкура...
Голос вирвався з грудей з надлюдською силою, покриваючи і гомін стовпища, і гугот пожежі одним несамовитим, божевільним криком — і дівчина впала, як мертва, додолу, під ноги стовпищеві.
Епілог
Троє суддів, прокурор і судовий секретар посідали за довгий стіл, покритий червоним сукном. Ліворуч од їх, на двох м'яких канапах, сиділи присяжні. Просто суддів трохи далі посіла публіка: кілька панночок і паній, двоє-троє паничів, якийсь пан з газети, кілька міщан... Праворуч стояло зроблене з дерева щось підхоже до клітки з двома загородками; в одній було ще порожньо, а в другій, зіпершись на пульт, сидів оборонець од суду.
Звелено ввести обвинувачених.
Первий увійшов високий кремезний чоловік у сірій рештантській куцині, з чорною, в тюрмі зарослою, бородою. Увійшов і став рівно, випроставшись, як солдат на муштрі. Силкувався триматися непорушне, але ного очі турботно перебігали від суддів до присяжних і знову до суддів.
За їм увійшла дівчина. Насунута наперед хустка ледве давала бачити худе, змучене обличчя; її очі дивилися додолу, і довгі вії виразно лягали на білих як біль щоках. Нервово закривала свої схудлі груди гидкою сірою рештантською свитою.
Питають їх про ім'я. Його звуть Роман Сиваш, її — вона каже: "Левантина",— суддя виправляє: "Валентина",— Тополівна.
Вибрано присяжних: двох мужиків, чотири міські крамарі, а то якісь панки-урядовці. Секретар читає про обвинувачених — чим вони винні.