– Чого це вчора й сьогодні не приходили в таль Маклай?
Тубільці опустили очі, кажучи:
– Ми боялися.
– Чого? – здивовано спитав я.
– Та тамо рус…
– Які тамо рус? Де? – допитувався я, спантеличений – Де ви їх бачили?
– Та ми їх не бачили, але чули.
– Та де ж? – здивувався я.
– Та біля таль Маклай. Ми чули їх учора й сьогодні вночі, їх там багато. Вони так голосно говорять.
Тут мені стало ясно, що булу-рибут коло моєї хатини спричинився до цього непорозуміння, і я мимоволі посміхнувся. Тубільці, які уважно стежили за виразом мого обличчя, подумали, мабуть, що я погоджуюся з ними, й засипали мене запитаннями:
"Коли прибули тамо рус? Як? Таж корвета нема? Чи прилетіли вони? Чи довго лишатимуться? Чи можна прийти подивитись на них?"
Усе це здалося мені до того смішним, що я зареготав. "Ніяких тамо рус у таль Маклай нема. Приходьте подивитесь самі", – сказав я і повернувся додому в супроводі половини селища, яка подалася шукати тамо рус і лишилася дуже спантеличена, не знайшовши нікого. Проте тубільці не були цілком певні, що тамо рус не з'являються, принаймні ночами, якимось способом, щоб радитись з Маклаєм, і дуже боялися приходити до мене, як тільки зайде сонце.
Звуки булу-рибут перший час будили мене, але потім, звикнувши до них, я хоч і прокидався, але враз знову ж засинав. І коли засинав, ця м'яка, тужлива музика під супровід шелесту дерев та плюскоту прибою заколисувала мене.
Квітень
Я сидів коло дому, милуючись вечірнім освітленням далеких гір та навколишнього лісу. Прийшов Саул-боро й сів біля мене, але довго нічого не говорив. Нарешті він зірвався й спитав: "Маклаю, скільки в тебе жінок, дітей, внуків і правнуків?" Я подивився на нього й мимоволі усміхнувся. Він говорив дуже серйозно й дивився на мене запитливо. "Де?" – спитав я. "Я не знаю, – відповів Саул. – У Росії, на місяці", – поправився він. "У мене ні жінок, ні дітей нема", – сказав я. Саул недовірливо засміявся. "Маклай не хоче говорити, – додав він. – Ну так скажи, чи пам'ятаєш ти, коли це дерево було дуже маленьке? – спитав він, показуючи на величезне дерево, яке росло неподалеку і якому було, мабуть, кілька сотень років. – Ти, може, посадив його?"
Подивившись на Саула й щось не довіряючи його серйозності, я забажав знати, чому він думає, що я такий старий? "Та ти ніколи не бігаєш, не хочеш танцювати, коли всі старі в нас танцюють; жінок тут не хочеш брати; сивих волосин на голові багато, а ти не хочеш, щоб їх тобі висмикнули". Цього вечора Саул пішов від мене дуже невдоволений тим, що Маклай нічого не хоче йому сказати.
Екскурсія на острови Білі-Білі, Ямбомбу та деякі острови архіпелагу Задоволених людей. З Білі-Білі я вирушив на острів Ямбомбу. Дорогою туди спинився коло острівця Урему, або Урембу, як інші його називають. Тут власноручно посадив у різних місцях на березі дванадцять кокосових пальм і наказав Каїнові пам'ятати, що тут посадив їх Маклай, додавши, що наступного мого приїзду я збудую собі дім замість Айру в Урембу. На цьому острівці ніхто ніколи не жив; тільки вечорами сюди злітається, як на Білі-Білі, сила голубів, які лишаються тут до наступного ранку, коли вони знову масами летять у ліси. Через це Каїн часто називає Урему Мулікі-амб (дім голубів). "Мулікі" означає діалектом Білі-Білі голуб, а "амб" – дім.
На материку, проти острова Урему, в море впадає річка Іо-Гуму, досить величенька. Невелике селище лежить у верхів'ї її. Урему і Ямбомба захищають невелику гавань, яка може бути Досить зручна для невеликих суден.
В Ямбомбі мене привітно прийняли. Всі, здавалося, були раді моєму приїзду. Бірамор провів мене в свій "дарем" (що означає діалектом Ямбомби – буамбрамра). Бачив у нього сокиру, держак якої був зразком папуаського різьблення. Це був перший єдиний екземпляр, який я бачив на березі Маклая. Помітив також просвердлений плоский, круглий камінь, що висів на шнурку. На мої запитання: "Відкіля, хто зробив?" – тубільці відповідали: "З моря", "Не знаємо", "Це зробили не люди". Однак знайшовся один, який пояснив, що "наме-наме" (давно-давно) людям Ямбомби привезли цей камінь з острова Карагу, який дуже далеко від Ямбомби, що тепер люди Ямбомби не тільки не їздять туди, але навіть не знають, де він. Люди Ямбомби не знали, для чого були ці камені. А цей камінь був не що інше, як кам'яний наконечник палиці; такі палиці вживають на південному березі Нової Гвінеї, а також на деяких островах. архіпелагу Луїзіади.
Група тубільців працювала над новою пірогою, а саме – приладнувала довгу планку біля одного її борту. Кілька відповідних отворів було зроблено по краях піроги та дошки; в них просували міцну ліану, яку тубільці називають "урамер", багато разів, поки отвори, сантиметрів близько чотирьох у діаметрі, не були зовсім заповнені витками ліани. Одне таке кріплення було від другого приблизно на відстані півметра, і всі шпарини та отвори були законопачені наскрібаними й розмоченими внутрішніми шарами кори "дим". Роботи було чимало, але перед цим було ще більше, бо, не маючи цвяхів, тубільці повинні були робити отвори кам'яним знаряддям, внаслідок чого отвори були більші, ніж треба; тепер же вони обточують великі цвяхи у вигляді долота і дуже вправно роблять ними невеликі чотирикутні отвори. Вони дуже зраділи, коли я їм показав, що, розжаривши цвях на вогні, вони можуть пропікати отвори різного діаметра, залежно від товщини цвяха, в бамбуці і не дуже товстих дошках. Вони дуже серйозно просили мене оселитися на острові Урему, сподіваючись, мабуть, на допомогу, яку я міг подати їм своїми столярними інструментами. Подаровані мені під час від'їзду старі кокосові горіхи з паростками я додав до тих, що посадив сьогодні ранком на острові Урему.
Повернувшись на Білі-Білі, я сказав Меблі, що збуджу його дуже рано, щоб рушити на острови Задоволених людей.
10 травня
За браком годинника я пожертвував свічкою з помітками, що відповідали годинам і півгодинам. Прокинувшись, коли моя свічка-годинник показувала пів на першу ночі, я встав і збудив Меблі, але пройшло понад годину, поки все було готове й ми могли зсунути "дингі" в море. Вітер був слабкий, і на світанку ми були не далі як за дві милі на південний схід від острова Тамб – крайнього острова групи.