7 серпня
Майже щодня пропасниця. Лишаюся на ногах до останньої можливості. Хіни лишається мало. Вчора цілий день лунали в лісі удари сокир. Пішов подивитись, що там діється. Чималий простір лісу був очищений від кущів та ліан, у великих дерев обрубано гілля, полишено тільки найгрубіші суки; кілька великих дерев повалено, – і все це за два дні. Я міг тільки дивуватися роботі, яку зроблено таким примітивним знаряддям, як кам'яна сокира. Мурахи – жовті, чорні, коричневі, білі, великі й малі, – потурбовані або позбавлені своїх жител, змусили мене піти геть.
9 серпня
Приходили люди Бонгу з гостями з Білі-Білі. Один з них просив послухати гармонію Улсона. Коли Улсон пішов по неї, тубільці поспішили закутати голову п'ятилітньому хлопчикові, який був з ними, своїми маль, щоб він не бачив "ай".
Коли Улсон кінчив грати й пішов, дитину визволили.
13 серпня
Сидів удома й писав антропологічні замітки про тубільців, які я гадаю надіслати академікові Беру. Прийшло багато жителів довколишніх селищ, самі тільки "тамо боро" (дорослі, шановані чоловіки) – з вельми дивним проханням: вони хочуть, щоб я назавжди лишився з ними, взяв одну, двох, трьох або скільки забажаю жінок і не думав би знову їхати в Росію чи куди-небудь в інше місце. Вони казали це так серйозно, повторюючи один після одного те ж саме, що видно було – вони прийшли з цією пропозицією після довгих спільних нарад. Я їм відповів, що, коли я й поїду (в чому аніскільки не був, проте, певний), то повернуся знову, а жінок мені не треба, бо жінки надто багато говорять і взагалі галасливі, а Маклай цього не любить. Це їх не дуже задовольнило, але вони лишилися в усякому разі задоволені тютюном, який я роздав членам депутації.
Ось уже шість місяців, як Улсон і я щовечора кладемо на багаття велику колоду, щоб підтримати вогонь до наступного ранку, бо доводиться заощаджувати сірники, щоб не дійти до потреби бігати до Горенду, в разі згасне багаття. Іноді ми заміняємо звичайне дерево цурупалком, що пролежав довго в морській воді, і, зовсім як папуаси, збираємо білий попіл, якого вживаємо замість солі. Щоб випарювати морську воду на вогні, треба надто багато дерев, а для видобутку солі через випарювання на сонці в мене нема достатньо великої і плоскої посудини.
А втім, я легко й швидко відвикнув од солі і не почуваю ніякої шкоди через її нестачу.
15 серпня
Ранком на полюванні, коли я йшов стежкою біля плантації, мене змусило зупинитися шамотіння між сухим листям. Прислухавшись, я помітив кроків за двадцять між деревами, коло сухого пня, невелику тварину. Це був невеликий кенгуру рудувато-сірого кольору, якого тубільці звуть "тиболь". Я вистрілив і поранив тварину, так що її не важко було зловити. Зрадівши своїй здобичі, я повернувся негайно додому, забувши, що не застрілив нічого на сніданок та обід, але мені було не до того, щоб думати про це. Ось уже близько року, як я тут, і це був перший екземпляр тиболя, якого мені пощастило забити. Досі я не бачив такого.
16 серпня
Мене запросили до Бонгу, щоб покуштувати ще невідомої мені страви "таун", приготування якої досить складна справа. Спочатку з цих горіхів знімають шкаралупу, горіхи складають у кошики й вимочують їх днів десять або й більше в морській воді; потім їх розтирають і змішують з нашкрябаним кокосовим горіхом, після чого добуте тісто, поділене на порції, загортають охайно в бананове листя й варять близько трьох годин, і тоді вже таун готовий, і його розкладають у невеликих пакунках на чисті мати. Таун мені подобався, незважаючи на якийсь гнилий запах – горіх, мабуть, частково гниє, перебуваючи в морській воді. Беручи до уваги складність готування тауна, важко збагнути, яким способом тубільці дійшли до відкриття таких страв. Усе селище бере участь у таких екстраординарних частуваннях.
Бачив сьогодні в Бонгу найбільшу кам'яну сокиру, яку тільки траплялося мені бачити; завширшки вона була близько дванадцяти сантиметрів і надзвичайно добре відшліфована.
20 серпня
Я сидів у Горенду, куди прийшов по аян, і розмовляв з тубільцями, що оточили мене, коли зненацька почулися пронизливий лемент та голосіння, цілком подібні до тих, які я чув у Гумбу на похороні Бото. Голос був жіночий, і незабаром з'явилася і сама плакальниця. Обома руками вона затуляла очі або витирала сльози, йшла поволі й протяжно голосила якісь слова; трохи далі за нею йшло кілька чоловіків, жінок та дітей, також понуривши голови, але мовчки. Я спитав: "Чого це плаче й кричить Кололь?" (жіноче ім'я). Виявилося, що вночі здохла її велика свиня, бажаючи продертись між кілками паркану на город. Кололь подалася до себе в хатину й голосила далі, як по небіжчику. Таку прив'язаність жінок до свиней можна частково пояснити тим, що в цих краях деякі жінки годують поросят грудьми. Так було і в цьому випадку. Коли я, сміючись, зауважив, що свиней багато, вона відповіла, показуючи на груди, що цю вигодувала сама.
Такі сцени трапляються тут у селищах частенько. При кожній невдачі, втраті, смерті жінки мають за обов'язок кричати, голосити й плакати. Чоловіки ходять мовчки, насупившись, а жінки виють. Двоє тубільців принесли здохлу свиню. Асель, якому вона належала, призначив послати п на подарунок у Бонгу, куди її й понесли. Такі обопільні подарунки одного селища другому – тут загальне правило. Коли свиню виносили з Горенду, вдарили в барум. Десь півгодини згодом почувся барум у Бонгу, що означало одержання свині та початок "ая".
22 серпня
Учора ввечері зібрався до Білі-Білі, зав'язавши обоє дверей не мотузкою, а білою ниткою, якою обплутав їх, як павутинням. Уночі вітер був легкий; проте брижі на морі були величенькі; на світанку, після невеликого шквалу з дощем з північного заходу, зовсім усе стихло. Повеслувавши з годину, а це було дуже тяжко через штиль та велику спеку, ми під'їхали близько до Білі-Білі. Тубільці йшли натовпом уздовж берега, виспівуючи пісень, в які часто вплітали моє ім'я. Кілька пірог виїхало до нас назустріч, і жителі Білі-Білі, силкуючись говорити діалектом Бонгу, який я розумію, наввипередки запевняли мене, які вони будуть раді моєму приїзду. Гарненький острівець з густою рослинністю, юрба тубільців, прикрашених квітами й листям, піроги навколо шлюпки, пісні, гучна розмова, жарти й крики тубільців – усе це яскраво нагадувало мені опис остров'ян Тихого океану в перших мореплавців. Вибравши місце коло берега, я скерував туди мою шлюпку. Коли вона врізалася в пісок, десятки рук потягнули її вище на положистий берег. Була вже дев'ята година, й, випивши води кокосового горіха, я почув велике бажання заснути, бо всю ніч не довелося спати. Це бажання не важко було виконати, і я розташувався, як і в перший приїзд, в тубільній пірозі.