Сентиментальні мандрівки Галичиною

Страница 61 из 63

Пагутяк Галина

— Та то Іван, нема чого його боятись!

— Я не боюсь, але мені ще йти через кладку і поля. Мені треба на Коваліва.

Жінка кивнула і пішла відволікати Івана від мене, а я швиденько подалася вниз, бо знала, що то ненадовго. Зайшла на чиєсь відкрите подвір’я, трохи почекала, а тоді вирушила до другого залізного стовпа. Він був менший і без будки, і нагадував всохле дерево на квітучій галявині. Звідти відкривався чудовий вид на Борислав, який відділяли від мене вузькі латки городів і ярки. Все було таке приємне для ока, таке рідне, що мені потепліло на душі і я почала спускатися, думаючи, що поки дійду до Коваліва, побачу ще багато чого цікавого. Я так люблю теплі передвечірні години в селі, коли йдеш стежкою між городами, сюркочуть коники, пахне сіном, і ноги гудуть від втоми, занурюючись в теплий пил. Біля однієї хати до огорожі підбігло цуценя кавказької вівчарки, хотіло побавитись. Я його гладила і трохи поговорила з господарем, приємним молодим чоловіком. Зразу було видно, що він не сторожа виховує, а друга, і що їм обом самотньо на подвір’ї, бо господиня запізнюється. Я перепитала дорогу й перейшла струмок по кладці, а далі довго йшла вузькою стежкою між верболозом. Все це було й тоді, коли палало і бухкало нафтове серце Борислава. Я читала, що влітку ріпники спали просто неба, щоб не платити за нічліг у брудному бараці. А над ними гули телеграфні проводи, передаючи відомості на біржі світу. Так писала Клаудія Ердґайм, і так писав ще раніше Франко.

Найстрашніше місце в Бориславі — біля перехрестя, неподалік від 7-мої школи. Я знову пішла туди, просто зазирнути на мить. На подвір’ї хрущовки метрів за три від будинку із землі стирчить сім рурок з дашком — колишні нафтові свердловини. Бог знає, що там діється внизу і чи ці рурки здатні впоратися з нафтовим духом. Мешканці будинку напевно посміялися б, але мене ніхто не переконає, що це дуже небезпечно. Трохи далі через дорогу поставили фігуру святої Варвари, покровительки нафтовиків, хоча скільки тепер отих нафтовиків у Бориславі…

Вже майже навпроти школи хтось мене гукнув. Я йшла на автопілоті, і спершу не дотямила, що то до мене. В машині сидів пан Зенон, і ось так моя мандрівка Бориславом із потаємної стала явною. Коли він дізнався про мій маршрут, то за голову схопився. Але пан Зенон здатен зрозуміти творчі витребеньки, і дуже втішився, що я думаю про Борислав як тему. Правду кажучи, дещо в мене вже є у планах, але того літнього дня я більше думала про спасіння власної душі від привидів минулого. Принаймні, мені бодай трохи це вдалося.

Дрогобич

Мені було тринадцять. Ми їхали на змагання санітарних дружин. Везли нас у колгоспній вантажівці з будкою — самі дівчатка. І ось ми в’їхали на панську вулицю Дрогобича з розкішними особняками й бузком, що несамовито пахнув після дощу. Цвіли каштани, для нас екзотичні. А по тротуару йшов хлопчик років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, високий, зі смаглявою шкірою і мрійливим поглядом. Він сковзнув поглядом по нашому товаристві, наче погладив. Я ніколи його не забуду. То був ангел юності, яка наближалась до мене. Наші хлопці були зовсім інші: низькорослі, грубі, у них ніколи так і не з’явиться чар тієї юності, яка милується квітами, ночами не спить від кохання, пише вірші і грає на скрипці, йде отак вільно вулицею, марячи про щось прекрасне.

Потім я зустріла того хлопця в новелі Томаса Манна "Смерть у Венеції", а вже потім у "Цинамонових крамницях" Бруно Шульца. Це густе запашне повітря, млосна медитація, життєдайна вологість в затінених садах, жорсткі лінії огорож і гулкі металеві хвіртки, помальовані в зелений колір. Це — мій Дрогобич, яким я не наситилася, і тому досі згадую того хлопчика, який просто гуляв без якоїсь мети, зваблений весняними чарами.

Реальний Дрогобич завжди мене відштовхував. Туди їздили, щоб продати чи купити щось на базарі, там завжди поспішали, там на кожній лавці у парку сиділи алкоголіки чи шахраї, там на тротуарах припрошували купувати сир і спущене молоко, з якого не збереш сметани, а на вулицях легко можуть образити, якщо ти не вписуєшся в дрескод люрексових кофт, високих каблуків і сумок з позолоченими брязкальцями. Там не так просто випити доброї кави на самоті, без галасливих компаній, там у книгарнях здебільшого працюють люди, яким краще продавати мило чи ковбасу, і які навіть на роботі пильнують своє домашнє вогнище і марять зануритися в цей замкнутий егоїстичний світ. Там — старші жінки, які продають старі речі, розклавши їх на цераті, по дорозі на автостанцію. Колись я їздила з Урожа на роботу до Дрогобича більше року в автобусах, які сільські люди брали завжди штурмом.

Мені досі не комільфо їхати з тієї автостанції, хоча автобусів повно, але публіка хамувата, як і колись.

Для мене Дрогобич зовсім не є пишною гробницею Бруно Шульца, хоч прочитала я його ще тоді, коли ніхто з його інтерпретаторів і фанатів навіть не чув про дивакуватого єврея і не знав, що таке цинамон. Прочитала в ориґіналі. Але для мене Дрогобич ніколи не буде пахнути фантомним запахом цинамону, а бузком, жасмином, півоніями і дощем. І там розмовлятимуть українською галицькою мовою. Бруно Шульц не хотів би стати брендом і об’єктом піару галицьких та польських інтелектуалів. Життя йому давалося надто важко, щоб ним втішатись, а тим більше, щоб хтось стояв поруч, коли він дивиться на себе в дзеркало. А ця жіноча домінанта Дрогобича, яка пригнічує, душить, обмежує! Вона здатна приспати, як нездарна мати немовля, бо спить глибоко і непритомно. У неї комплекс Титанії — все нести на собі і все нести в собі.

Феномен Дрогобича полягає в тому, що він кілька післявоєнних десятиліть перебував у сірій зоні культури, яка просто не розвивалась. І ось чому. Ті, хто могли підтримати її, міркували, що досить з них Івана Франка. Є куток в музеї, є меморіальні дошки, є пам’ятник, є дефіляди на ювілеї — доста з вас, все одно вам не перевершити Каменяра. Не подобається — їдьте до Львова. Зрештою, всі так робили, а книгарні наповнювались літературою для домогосподарок, хоч читати було кому — повно студентів і викладачів. Дрогобич на десятиліття відстав від цивілізації, я це відчувала завжди, коли там бувала. В одній книгарні брали книжки у видавництв і не повертали ні грошей, ні книжок. І це з тупим виразом обличчя істоти, яка всюди перебуває ментально у своїй хаті, і ніде більше. Ні концертів, ні виставок, ще якось функціонував театр, але і театр не виховав для себе публіки. Молоді не імпонували їхні вистави за творами Галана, старші воліли ходити до церкви чи бавитися у гостинах. Місцева мафія завжди цим користувалась. Вона ж і вивезла фрески Бруно Шульца до Ізраїлю, де я бачила їх у Яд-Вашем. Лише останніми роками завдяки Бруно Шульцу і місцевим краєзнавцям з’явились культурні сайти, почався рух, нехай локальний, але він захоплює, тішить. І почали частіше приїжджати туристи, правда, лише з Польщі. Тільки наш Іван Франко їх не цікавить.