— Е, — махнув рукою Іван, — хтось написав, що костел зіпсували ремонтом.
Тепер я все зрозуміла. Пластикові вікна підказали.
— Не переживайте, — сказав Іван. — Я вас відведу до вчителя. Він багато знає. Зелінським його звати. Він має книжки про Скелівку.
Зелінський виявився спрацьованим старшим чоловіком, що повернувся щойно з поля. Ми з ним сіли надворі. Він приніс мені стару польську книжку про Фельштин, розповів, що у Варшаві шукав матеріали про Гербурта, але я могла думати лише про одне: потрапити до костелу. Нарешті Мирон Іваник видзвонив церковного старосту і, попрощавшись з Іваном, ми з паном Зелінським пішли до костелу. Неподалік від хати Зелінських я побачила прегарну стару церкву Кузьми і Дем’яна XVI ст., правда, пофарбовану, але в оточенні старих дерев вона виглядала так, як має виглядати справжній храм: притульно. Є таке слово.
Зелінський дорогою ще розповів на моє прохання драматичну історію з криптою, яку я вже чула від Мирона Іваника. Як кілька років тому під стіною костелу провалилася земля, і діти перші побачили багато трун з крипти. З-під віка однієї визирала довга жіноча коса. Хтось подзвонив у район, але поки приїхали звідти, місцеві жителі вже забетонували сховок. Вони заявили, що нікому не дозволять тривожити Гербуртів. А відтак почали відновлювати костел, бо поляки не збирались цього робити. Може, не встигли, а може, свідомо не хотіли підтримувати храм, збудований Гербуртами, бо Ян Щасний свого часу виступав за права русинів як корінного народу.
Невдовзі приїхав церковний староста, місцевий фермер, і відчинив костел. То був жах, звичайно. Євроремонт по-українськи. Я перелякано застигла перед усією цією "красою". Староста сказав, що поляки не хотіли, то вони все взяли під свою опіку. Я знала, що Борис Возницький врятував вівтарний хрест і вивіз деякі надгробки. Я все розуміла. Для мешканців Скелівки, які шанували Гербуртів, було справою честі врятувати їхню усипальницю. Але не в такий варварський спосіб! Я вже не вперше таке бачила, зрештою, навіть у Львові ніхто не бореться з пластиковими вікнами на середньовічних кам’яницях, що вже казати про провінційні містечка і села, де до невпізнання спотворені давні церкви. Коли торгують парафіями, а парафіяни в житті не бували в музеї чи картинній ґалереї… Але й раніше було так! Але чомусь майстри намагались вписати будівлі в краєвид, вкладали в ремесло душу. І чим більше вони задивлялись на чуже, тим ставало гірше. Якби тут далі мешкали німці, євреї, поляки, українці, Скелівка не була б такою занедбаною, як Добромиль. Етнічні чистки XX ст. знищили весь культурний шар, не сховали його під шаром попелу, а просто перетворили на сміття.
Староста запросив нас із Зелінським до себе. Я не дуже хотіла йти, але довелося. І переконалася, що люди, поза посадами й чинами, бувають дуже хорошими. Щойно староста дивився на мене ображено, що я недооцінила красу інтер’єру, але у себе вдома він став справжнім і щирим. Розповів, що вирощує сто сортів картоплі і продає насіння, і має клієнтів у Підбужі й Сторонній. Я мала змогу скуштувати неймовірно смачну картоплю, хоча не дуже її люблю. А потім виявилося, що цей чоловік ще й кактуси любить, і ростуть вони у нього в маленькій оранжереї. І направду це було для мене найбільше відкриття у Скелівці — побачити людей, що вміють жити цікаво.
А потім я попросилася, що хочу подивитись ще на цвинтар, але вже сама.
Цвинтар був всіяний білими нарцисами. З трави випинались старі польські надгробки, за цими могилами давно вже ніхто не доглядав, не приїздив, і були вони осторонь від українських. Але квіти так гарно цвіли на сонці.
Я мала ще час до автобуса, коли повернулась до костелу, пройшлась до залізниці, якою приїхав сюди Швейк і тут відстав від потяга. Довкола колії була болотиста рівнина, а саме містечко стояло на узвишші. Я сіла біля костелу там, де мене ніхто не бачив, бо 9 травня вихідний день, і крім місцевих пияків старшого віку вже збиралась на гульки місцева пацанва. Люди тут різні, всім не догодиш. У траві я знайшла шмат червоного скла, яким склили вікна в костелі, й дивилась через нього на цегляну стіну, яку, на щастя, ніхто не реставрував. Звідти було також видно Сліпу гору. Весь мій світ обертався довкола замку Гербуртів, як життя й самого Яна Щасного. Певно, і з Сусідович, що по дорозі до Старого Самбора, видно також Сліпу гору. Там, де був і є кляштор кармелітів, що дозволив заснувати Еразм Гербурт, опікуном якого був Ян Щасний. Але щоб дістатися туди від траси, треба дуже довго йти. Колись я й там побуваю.
Я сіла в напхану невихованими студентами маршрутку й простояла до самого Самбора. Це нагадало мені поїздки електричками в суботу чи неділю, коли студенти штурмом захоплюють місця і нікому не поступаються, навіть хлопці знайомим дівчатам. Дежавю. Весь час мене не полишав неспокій, наче я не отримала того, чого чекала, хоч спілкувалася з людьми, дуже приязними до мене. Я не була певна, чи напишу роман про Гербурта, і чи взагалі варто його писати. У Добромилі я відчувала його присутність, але тут були інші Гербурти. Взагалі я читала, що рід Гербуртів зник у XVII ст. Прізвище ще траплялось, але то не були прямі нащадки тих Гербуртів. Інша гілка звалась Добромильськими. Серед моїх предків була якась шляхтянка Емілія Добромильська.
Муроване — Ляшки Муровані
Коли це було? Коли в мене був звичайний плівковий фотоапарат. Я готувалась писати "Слугу з Добромиля", і Марина Мнішек, галицька Марія Стюарт, не входила в мої плани. Але Муроване, тобто колишні Ляшки Муровані, були так близько — між Хировом і Старою Сіллю, збоку від траси. І кожного разу, проїжджаючи, я бачила будку зупинки "Муроване". До Добромиля є різні дороги. Основні — це через Скелівку і Стару Сіль. Приїжджаючи зранку на головний вокзал, я ніби грала в лотерею: сідала в той автобус, що був раніше.
Туристи не їздять в Муроване і не пишуть про це у блоґах. Від замку нічого не залишилось, а сама історія Лжедмитрія українців не надто цікавить. В історії Галичини ця авантюра наче анклав окупаційної історії. Через кілька років я жадібно накинусь на книги про війну 1612 року, бо участь у ній брав хтось із Гербуртів, можливо, Ян Щасний. Але й тоді, коли я вийшла з автобуса, щоб йти в Муроване, я знала, що цієї теми мені не оминути.