На великій станції Долотов вийшов з. поїзда, щоб вертатись назад, пооддавав усі гроші поетові, зоставив собі тільки на квиток і на пляшку пива. Прощаючись він сказав:
— За таку дівчину все можна віддати, та тільки не треба нічого брати. Прощайтесь і швидше вертайтесь, бо се тільки момент краси, а на такому грунті нічого не збудуєш.
— Зав'яне краса?
— Зав'яне, голубе...
* * *
Поет і сам^знав, що се тільки момент. Але хіба їх так багато, тих моментів краси, у нас в житті, щоб заради них не "дуріти", як каже старість, хитаючи сивою головою?
Поет "дурів", що не знати чого й пощо поїхав над Дунай. Посидів, пронудився там день і вернувся назад, доволі холодно попрощавшись з Нютою. Ще в дорозі він побачив, що вона сама злякалася, як запросила його до себе. Він знав, що агроном опанував усею її істотою, а він з своїм наївним цвітом білих мрій — тільки на час став перед нею і запалив огнем.
Як їхали вдвох у вагоні, то цілу ніч, до білого дня говорили про "своє". Говорили про те, що не йти їм поруч у житті. А чого — самі добре не знали.
— Знайте, Нюрочко, що, коли покличете, я прийду до вас, де б не був, усе покину... а без вас не життя мені... а низка сірих днів і смерть од жалю, що дні мої молоді минули...
— Ні, милий мій, ти не вмреш так швидко. Жди мене, поки вернусь з дому. Я скажу, що надумала: чи твоя, чи його.
— А таки прийдеш? Що б не подумала?
— Прийду.
— І ще одно: коли з ним тобі не буде щастя, коли станеш рабинею, ти покличеш мене, щоб пожалітись...
Так говорилося вночі, а як настав день, відразу поставали одне одному чужими і слів тих ліричних вже не було.
Та й по приїзді до Нютиних батьків не було тих слів, навіть віч-у-віч боялись оставатись удвох: щось полягло між ними, бо гра скінчилась. Нюта цілий день писала листи, видко, агрономові, рвала їх і знов писала.
* * *
їдучи самотою назад, поет знав, що Нюта не прийде і не вернеться до нього... Почував се, і не жаль було її... і вмирать не хотілось... Але щоб віддати останню данину минулій ліриці, написав їй з дороги листа:
"За вас оддав би все своє життя. За те щастя, що з вами перебув. За те, що тим щастям попрощався з молодим віком своїм, з вірою в людей, в синє небо, в красу душі... Без вас тепер тієї віри вже не буде. Вмерли ви для мене, вмерла і віра моя. А без віри яке життя?"
Так писала рука, а в душі наростали нові поривання.
Поет писав сумні слова про смерть, а сам почував, що в кожній кліточці його тіла грає життя, почував, ііГо він житиме, житиме... Як? Байдуже, як. Тільки б жити...
А дівчина з-над моря? Дівчина? Справді... була собі така славна дівчина... Була собі така велика радість, а далі велике горе... А тепер ні горя, ні радості, що дівчина давала грою душі своєї, нема. Є тільки радість, що можна жити і що не треба вмирати.
— Ех, дівчино моя, радосте моя! Видужав я! Чуєш? Видужав і поки не прийде друга слабість, друга радість... А може, й не прийде вже... Нічого не вдієш. А тепер гра скінчилася, і я таки попрощався.
Була небезпечна гра. Грало надто чутливе "я", грали нерви, грала огрядна шия агрономова. Грали в любов — і був прекрасний момент. Він минув. Будувати на ньому не можна нічого — правду сказав Долотов.
* * *
І сівши в кур'єрський поїзд, щоб швидше порвати НИТ-. ку минулих моментів, вернувся поет до городської біганини, здоровий, веселий.
А дівчина з-над моря? Розуміється, не прийшла і слова не додержала: таке вже те слово дівоче.
Сором було?
Хто там її знає. Тільки одного разу, угледівши поета (здається, через рік) в трамваї, вона швиденько пішла з вагона, опустивши вниз голову.
Чого ж то так?
Хто там її знає...
А поет незабаром подався на північ. Узяв службу в мертвому місті — і став одбувати своє життя.
Якось прийшов йому лист від товариша-лікаря звідтіля, де одбувалася отся сентиментальна подія.
В листі між іншим стояло:
"Ага! Щоб не забути... Була в мене пацієнтка. Знаєш, хто? Твоя знайома "дівчина з-над синього моря". Пам'ятаєш, як ти хотів стрілятись через неї? Тепер вона схудла, змарніла. Вприскував я їй миш'як. Розговорились. Виявилось, що знає тебе. Згадала про тебе і смутна стала. Одного разу сказала про тебе так: "Я вдячна йому повік..." А за що, не сказала".
Сей лист щось давнє, тепле, молоде розбудив на душі... Узяв жаль, що пройшли молоді літа і облізла голова. Узяв жаль, що самотньо тиняється людина по світах і замирає повільно душа, яка колись поетичною була і вміла огнем горіти.
Ще через якийсь час товариш-лікар писав з півдня.
"Твоя "дівчина з-над моря" зробилась законною дружиною якогось агронома. Завели зразкове поле, садять і сіють усякі дивовижні злаки і добре заробляють..."
* * *
От що Лука Щербатий записав у свій синій зшиток. Вийшло сентиментальне оповідання, яке він і віддав до друку.