– Не заперечую, – промовив я, – коли Шевченко побачить Европу, то щепалкіше заб'ється його серце патріота... Він зможе порівняти, як живуть вольні народи, а як живе його вітчизна...
Гоголь, здавалось, не дочув моїх слів. Коли йому треба було, залюбки свідчився, що й він "трохи із города Глухова". Мов статечний чітадін , він вийняв із кишені годинника – гай-гай, вже обідній час. Ми подалися до остерії Фальконі, що була на Піяцца ді Еспанья. Сеньйор Ніколо жваво встряг у юрбу – вона йому була рідна. Чітадіни, форестьєри , абати в шовкових панчохах, художники з вандиківськими борідками і в живописних блюзах "сінквеченто", худі поети гніздилися в бруднющій і темній господі Фальконі. "Сеньйоре Ніколо, сюди! Сеньйоре Ніколо!". Гоголь кланявся й сяяв. Йому лестило, що його тут вже знають і шанують. Він таки не відрікався й невеличкої слави. Ми приєднались до художників, котрі нас чекали, до Іванова, Йордана, Ставассера. Обід сеньйор Ніколо називав жертвоприношенням. Хоча жалівся безпересталі на хворість й особливу конструкцію шлунка, мав апетит Ґаргантюа. Вмить біля нас заметушились камерієри й заглядали сеньйорові Ніколо в очі, а він викрикував: риж із бараном, риж із курятиною, ярина, пармезан, макарони, агродольче, пелюстро, суппа ді інглезі – і пішов, і пішов – як говорив Іванов, премилий кремезний чоловік із русявою борідкою й добрими очима. Художники німіли в присутності Гоголя; він був їх вітія і владар. А наш Ґаргантюа в малиновому фраку з високими плечима накидався на страви, мов вовк; довге волосся пасмами падало йому в тарілки; він скиглив, що апетит його не натуральний, а штучний; камерієрів лаяв лятронами, ледарями, шахраями; одна страва була недоперчена, друга пересолена; по тричі ганяв камерієрів міняти страви, так що один з них –Луїджі – аж змолився: "Сеньйоре Ніколо, та ж патрон записує всі повернуті вами страви на наш рахунок!". – "Ессо Ladronе!" – кричав йому Гоголь. Луїджі низав плечима: "Сhе homoо сuriosе!" .
...Після обіду ми рушили до Палаццо Русполі, де пили каву. Як досконало знав Рим сеньйор Ніколо! Він спиняв нас перед будівлями, спирався на свою паличку, зсовував на потилицю капелюха й розповідав історію кожного карнизу, кожної колони, кожної статуї, кожної аркади. Ішов вулицями невеличкий, сутулуватий, у своїй довгій чорній мантилі, кажан або химера, що зринула в нашу юдоль із висот собору. Він говорив нам тільки про Рим — про Італію: "Невже не воскресне ніколи її слава? Невже не повернеться давній блиск її?.. Запиленим лахміттям висять на ній її померклі царственні шати... А все ж чується нездоланне володіння Італії над усім світом... Вічно царює над ним її великий геній... І над берегами Сени, Неви, Темзи, Середземного й Чорного морів, у мурах Алжіру... Архітектурні дива Італії залишились, щоб докоряти Европі, її китайській дріб’язковій розкоші, її цяцьковому роздрібленню думки..." Художник Іванов, котрий писав свою картину "Явлення Христа народові", гравер Йордан і скульптор Ставассер набожно важили кожне слово пророка. Він учив їх любити камінність цього кладовища, за яким не бачив життя. Так само, як не бачив життя у Німеччині й у Парижі. Що було з того захоплення цвинтарем? А коли його стихія була – смерть, то навіщо пишався, що ціль його мистецтва – життя?..
..."Не діло поета втиратися в світський ринок. Мов мовчазний чернець, живе він у світі, не належачи до нього, і його чиста, непорочна душа уміє розмовляти тільки з Богом"...
Він був досконалим актором. Недаремно в перших роках побуту в Петербурзі ходив найматися – правда, безуспішно – до дирекції імператорських театрів. Він був МАЙСТРОМ ПРИКИДАННЯ, МИСТЦЕМ ВЕЛИКИХ МІСТИФІКАЦІЙ. Це був Арлекін італійської комедії, котрий ніколи не скидав своєї маски: життя й світ були його сценою, люди – його глядачами.
...Увечері ми опинилися з ним біля Колізею, в портику, огорненому тисячолітнім плющем і алое. Сходив місяць. У долині роздався величезний, мертвий амфітеатр, моторошний від місячного сяйва. Завулки затихали, десь плюскотіли водограї. Сеньйор Ніколо сидів на гранітному східці, що поростав мохом, сидів, отулений в свою мантилю. Широкополий бриль затіняв його таємниче обличчя. 'Таємничий карла", – знов подумав я; що він чаклує там про себе, серед ночі? Звідки він взявся такий? Ось таке собі дивне, таке болісне і таке талановите створіння?.. Мені спало знічев'я на мисль і я аж затремтів: адже він сьогодні так палко говорив про Італію, що становить "застиглу лаву славного минулого", про Італію, "вичеркнену з пам'яти Европи", говорив про її "розвінчане чоло". Проте, сказав він, – "навіть серед цього забуття зберігається гордість народу". Чи не була це алегорія України? Адже ж він сам колись палав, захоплений історією України, зачитувався літописами, просив надсилати йому поржавлені стріли, що їх знаходили над Пслом, старовинні документи, одяг, зброю, читав Ріґельмана, Шафонського, "Історію Русів"... Аджеж він сам збирався писати "скажену" 4-томну історію України, врочисто заповідав її по журналах і так і не написав (я думаю, що він і не починав її!), клявся Максимовичу й Срезневському, що покаже світові велич минулого "незрівнянної України...".
– Й ось ви вірите у вічність Риму, – сказав гірко я, не стерпівши, – у воскресіння Італії, а не вірите в Україну. Навіть ваше захоплення нашою "застиглою лавою" – нашою історією було у вас мертвим..
– Ви читали мойого "Тараса Бульбу"? – пробурмотів він, не озираючись.
– Ну, й що ж? Хоч і пишно-прекрасний це твір, але в ньому нема всеперемагаючої мислі, як у кожному романі Вальтера Скотта. За що ж стільки крови пролито, чи сказали ви? Навіщо гриміли ці залізні сторіччя? Невже лише для одного епізоду, одного фрагменту степової героїки, яким є історія Тараса Бульби?
І невже це все, ота епічна сила степу, оця лицарська, хоч і п'яна душа Січі, яку ви так барвно змалювали, залишила нам тільки всього оті ляльки, зважте, ляльки, які ви в биндах та намистах, в шароварах і смушевих шапках наївнодурненьких і лінивих пейзан виставили у ваших "Вечорах" на втіху петербурзькій черні? Невже ви нині тільки ЦЕ побачили на Україні, Миколо Васильовичу?..