Але поки що ми бачимо Сендерового мізинчика і читаємо на його білому лобі напис, зроблений великими золотими літерами:
Грошей матимеш багато, А розуму — як в коняки...
А там, осторонь, стоїть чорнявий балагулин синок з куснем булки в руці (насилу дожив до жаданої суботи!), обшарпаний і босий, із застиглими очима, і на його зарослому чорному лобі напис трохи інакший:
Хоч коняку ти придбаєш, Завше будеш капцаном...
Ах! Чому я не поет? Сиджу тепер схвильований і міркую собі, які гарні, дзвінкі вірші, сповнені меланхолійних, філософських, піднесених думок, написав би я, питаючи в царя небесного, чому до Сендерової дитини, такої ж розумної й талановитої, як Лейзерів йолоп, кожен підходить з готовою усмішечкою, підлещується, легенько щипає в щічку, а на Лейзерового оклецька ніхто й дивитись не хоче, а коли він уже підхопиться комусь під руку,— його неодмінно штурхонуть, або щигля дадуть під ніс, або за вухо потягнуть, або насунуть шапчину аж на очі, або щось інше вигадають, щоб поглузувати...
А по кількох роках, коли ми, хвалити бога, побачили нашого юного героя під час бармицве,— то ніяк не могли налюбуватись його вродою, і хоча нам не пощастило почути з його вуст нічого дотепного, про цього мудрагеля Маркеле розповідали такі чудеса, що ми^не тямились від захвату.
"Уявіть собі,— розповідав меламед, Хаїм-Хопе,— що своїми несподіваними запитаннями він так спантеличує мене, свого ребе *, що я,— повірте, це чистісінька правда,— стою приголомшений і нічого не можу відповісти цьому учневі, з якого, мабуть, виросте геній, або я сам не знаю хто!.." То що ж казати про те, як пишався ним Сендер і яка щаслива була Міріам-Хая, аж плачучи від радості! "За які заслуги сподобив її господь? Що вона, власне, вдіяла, щоб бог послав їй таку втіху — сина, яким усі захоплюються? — думала мати.— Напевне, творець всесвіту зглянувся на неї, бо ж вона в Сендеровому домі майже як служниця, хай бог простить їй ці слова! Не інакше, що це — винагорода за всі її муки..."
Але Міріам-Хая, очевидно, все-таки не заслужила в господа бога, щоб син її справді став генієм; поки меламед реб Хаїм-Хоне був живий і всім торочив, що Маркеле — головатий хлопець і розумаха, ніхто не наважувався перевіряти його знання. Річ у тім, що Хаїм-Хоне — великий спритник — нікому не давав бодай слово вимовити: ні "екзаменаторові", ні учневі. Він говорив за всіх; він сам запитував і сам відповідав. А коли в учня запитували, приміром, таке: "А що з цього приводу каже мудрець?", Хаїм-Хоне закачував рукави і, жваво жестикулюючи, швиденько відповідав: "Ну, адже він каже вам, що ідольство не можна порівнювати, каже він, до рудої корови *. А чому? Тому, каже він, що ідольство, каже він,— це одна річ, а руда корова, каже він,— цілком інша річ; з цього випливає, каже він, що мудрець зупинився на цьому твердженні, каже він, щоб порушити питання, каже він: якщо, каже він, ідольство — таке, то руда корова, каже він,— і поготів".
Оцим "каже він" Хаїм-Хоне так задурював голову і забивав баки, що "екзаменатор" розгублювався, як чоловік, котрого раптом будять і тут-таки наказують: "Дивись!"— а той дивиться-дивиться — і нічого не тямить...
Коли Хаїм-Хоне помер і Маркеле потрапив до інших меламедів, вони переконалися, що син реб Сендера — тугодум з тупенькою голівкою й короткою пам'яттю. Тим часом Сендер почав дедалі більше багатіти, а в людей він бачив, як вчать дітей на новий кшталт, тим-то знайшов для Маркуса двох-трьох "сьогочасних" учителів; в кожного з них наш юний герой дещо черпав — потрошки й поверхово — і в такий спосіб років у сімнадцять-вісімнадцять вже й наче вилюднів. Тепер це був цілком порядний юнак, не згірш багатьох таких самих юнаків, котрих ми з вами добре знаємо: вони вдягаються дуже гарно; в них є чимало книжок; на вулиці вони розмовляють один з одним про Тургенева і так галасують, що ви мусите звернути на них увагу; вони читають всілякі часописи, а до єврейської газети подеколи надсилають кореспонденції, написані чужою рукою, і згодом, коли вони стають зовсім дорослі, неодмінно хизуються тим, що колись, замолоду, "друкувались у газетах". Одним словом, наш пречудовий Маркус став би просвітителем — таким самим, як усі провінціальні просвітителі, "інтелігентом", звичайнісіньким розв'язним молодиком, що завжди знаходить собі нічогеньку наречену — з рожевими щічками і великим посагом — і жениться, І стає статечним зятеньком, лихварем, комерсантом, попервах не дуже великим, потім — цілком самостійним комерсантом, молодим багатієм з кількома дітьми і виховує їх точнісінько так, як колись це робили його батьки, і Марку-сове життя спокійно точилося б за одвічним законом: час спливає, відходить у небуття одне покоління, натомість з'являється нове — й отак безнастанно...
Але ж ні! Наш милий герой прагнув іншого, і його метою було не те, що ми для нього уготовили. В кожної людини є свої примхи й свої прагнення, то чого б це мав Маркус Бланк чимсь вирізнятись з-поміж усіх людей?
Бачу, моїм читачам, напевне, спало на думку, що сюди вплуталась гарненька дівчина, і Маркус шалено закохався... Ні! Ви повинні пам'ятати, що цей мій твір є "романом без роману"! Звісно, я не міг би присягнутись, що мій чудовий герой, десь зустрівши таку собі Розу чи Єлизавету, накивав би п'ятами. Я не певен цього. Взагалі період між вісімнадцятьма і двадцятьма роками — найнебезпечні-ший час для молодого покоління. Адже малята змушені хоч-не-хоч перебути кір, прорізування зубок, щеплення віспи; так само вони, вирісши, повинні перебути пору кохання. І нічого гріха таїти — всі ми хворіли на кір, на віспу, закохувались і, хвалити бога, після всіх отих болячок зосталися живі й здорові... Але що можу я вдіяти із своїм юним героєм, коли в нього не було такої нагоди? Хіба силуватимеш його, приказуючи: "Маркусе, ти повинен закохатися, писати палкі листи, танути, як віск, повіситись, утопитись, аби я мав матеріал для "страшенно захоплюючото" роману?" Тим більш, що в мого юного героя була зовсім інша ідея, зовсім інша мета, до якої він з усієї сили продирався крізь усілякі перешкоди. Одним словом, мій Маркус мріяв учитись. Неодмінно, за всяку ціну, вчитись: на лікаря, на адвоката, на інженера — однаково, аби вчитись!