— Он як? А що поробляє ваш хворий? Як почуває себе пан Бланк?
— Ет! Поки що — жодних змін, статус нервозус... Я гадаю, завтра чи післязавтра — не пізніше — настане криза, і — або сюди, або туди...— і доктор Клугер показав усім корпусом сюди й туди.
— Гай-гай! Жаль таку людину, як реб Сендер, їй-право, дуже жаль. Правда ж?
— 0, безперечно! Хороша людина, чеспа, шановна!
— Ну, а як там жінка й діти?
— 0, не питайте! Звичайно, великий удар, великий удар, велике нещастя для отих сіромах — жінки й дітей. Вони всі добрі й чесні, вся родина! Який пастух, така й отара. Яке коріння, таке й насіння... Хороші люди! Але що вдієш?
— На диво чуйне й добре серце в доктора Клугера!
Так вихваляють свого лікаря пацієнти, це саме повторюємо і ми: чуйне й добре серце в цієї чудової людини! Всі зцають його. Ніде не можуть без нього обійтися; хоч би
куди його покликали,— він їде; збудіть його опівночі,— і він поїде з вами на край світу, аби дали полтиника... Ой, як він любить оті полтиники!
Пробачте, а чого б ви хотіли: щоб він дурно до вас їздив? Ото ідеалісти!
Доктор Клугер любить полтиники; так любить їх, що бігає за ними слідом, а з бідняком, який не може дати йому стільки, торгується так довго, що той мусить заплатити. А втім, я не вбачаю тут нічого поганого, тим більш, що його весь час шарпають:
— Йди, душечко, я чула на базарі, що в такого ось тиф, а в іншого дитина захворіла на кір! Йди, голубчику, швидше. Там тобі дадуть карбованця, а може й два, бо я знаю, скільки м'яса вони купують щодня. Коли б ти побачив, які туалети в його жінки й дочок, ти сам сказав би, що ніякий чорт їх не вхопить! Нічого, любий, ти достатньо потрудився, поки здобув диплом, нам на щастя! Не соромся, серденько, це ж твій заробіток: адже нам треба їсти, пити, у щось вдягатися. А лікарів тепер скільки хочеш!
Мабуть, мій читач уже здогадався, що на такі солодкі слова здатна лише дружина — дружина, віддана чоловікові всім серцем. Як хороше тобі, докторе, слава тобі, благословенний, найщасливіший з-поміж усіх чоловіків! Ми щиро радіємо за тебе!..
Мушу знову попросити пробачення в моїх читачів і читачок за те, що покинув нашу улюблену родину Бланків і приділив деяку увагу персонажам другорядним: по-перше, лагідна тітка Добриш — рідна Сендерова сестра, його плоть і кров; а що м'якосерда сестра приїхала навідати свого хворого брата — вона, безперечно, заслуговує на бодай невеличке місце в нашій хроніці; по-друге, не ми запросили доктора Клугера: його привіз Фройке.
Після цього візиту добрий доктор почав їздити сюди по п'ять разів на день, і хоч Сендерові ніщо, власне, не загрожувало, збив цілу бучу, а його люба жіночка, докторша, роздзвонила по всьому місту, що старий Бланк при смерті — мовляв, це дуже небезпечна хвороба, щось схоже на холеру! В місті лютує холера! Потрібна величезна обережність! Треба завчасно, не зволікаючи, порадитися з лікарем!..
РОЗДІЛ восьмий
Ситий голодному не вірить, здорові забувають про хворого і дещо інше
0 десятій годині Сендерова сім'я сіла вечеряти.
На чільному, господининому, місці (Міріам-Хая під цей час була в кабінеті, коло хворого чоловіка) сиділа Ревекка; біля неї, праворуч — Соня, ліворуч — Хаїм; поряд Хаїма сидів Йосип, поряд Соні — Маркус, за Йосипом — стара тітка Добриш. Всі поводилися стримано: Сендерове крісло було порожнє, і це впливало на їхній настрій. Щоправда, наш завжди бадьорий герой Йосип разів зо два знову спробував покепкувати з тітки Добриш, але тепер це не справило ніякого враження. Тітка Добриш їла дуже церемонно: сьорбне, відкладе ложку, витре губи і так весь час. Фройке подавав страви з великим форсом, бо хотів покрасуватись перед гістьми, а натомість, перестаравшись, вилив на пана Земеля тарілку бульйону; наш франт підхопився з місця, дав вірному слузі кілька добрячих ляпасів і, лаючи його на всі заставки, почав, із слізьми на очах, обтиратись, чиститись та чепуритись. З того вечора аристократ Земель і лакей Фройке стали запеклими, смертельними ворогами.
По вечері всі пішли до хворого побажати йому доброї ночі. Міріам-Хая зосталася в Сендеровому кабінеті. Тітка Добриш скромно примостилася на ніч десь у куточку, малі діти давно вже спали міцним, солодким сном, а Хаїм, Маркус, Ревекка, Йосип і Соня посідали в гарно опорядженому, розкішному залі. Сам не знаю чому, але всі раптом вирішили зіграти в карти. Ту ж мить в Йосипових руках з'явилася новісінька колода, а обличчя в нього аж сяяло. Але роздавати карти не дозволила йому Ревекка, котра, анітрохи не соромлячись, гукнула на свого коханого чоловіка:
— Будь ласка, Йосипе Мойсейовичу, дайте-но карти сюди, бо ви великий мастак до п'ятьох тузів...
Всі розсміялись, а бідолаха Йосип мало не луснув з досади. Тут-таки він зігнав свою злість на нещасному Фройке, котрий у цей момент приніс свічки і паличку крейди. Фройке так зрадів з поразки свого ворога, що майже забув про розпухлу від Йосипових ляпасів щоку.
Ревекка почала роздавати карти. Спочатку всі грали наче знехотя, мовчки, лише поступово пожвавішали, захопились. Тепер кожен балакав, щось підраховував, клав гроші на кін, крадькома зазирав у партнерові карти, підморгував, усміхався, тільки Хаїм сидів похмурий і раз у раз розмінював карбованці один по одному. Більш за всіх був збуджений Йосип Земель: волосся скуйовджене, обличчя пашить, лоб мокрий від поту. Щоразу аж підстрибував:
— Качай-валяй! Я купую! Шквар!.. Ану, давай його сюди, шибеника!.. Я шпарю далі!.. Королеву вщипну в щічку, а королю — дулю під ніс!.. Два тузи, як гарбузи!.. Хрясь по морді!.. Ага, Ревекко!.. Давай-давай!.. Добре, дуже добре!.. Ще!.. Ще!.. Ще!.. Отак вчать у нас!.. Бий бовдура!.. Ти тонеш, брате?.. Повзи, повзи, любий Хаїме!.. Софіє Абрамівно! Спускайтеся на дно!.. От-от-от-от-от-от!.. Рубай!.. Тпрррру! Не треба так поспішати!.. Маркусе, клади гроші!.. Шукай, шукай, Хаїме!.. Ревекко, ти молодчага!..
Наш шановний Йосип отак біснувався, аж поки не видмухав усі кишені. Тоді він підвівся і щось прошепотів Ре-веці.
— Я не хочу, не хочу! — уголос відповіла йому кохана жіночка.— Як не маєш грошей, облиш гру!
Йосип не тямився від гніву, проте відповів досить стримано: