— І я теж розрізняю червоний светр! Бачу, як ти махаєш руками! Ура!
Це могло здатися незбагненним неймовірним, але мандрівники дійсно бачили. Вони пливли в цей час широкою спокійною річкою, і перед ними відкривався мис, біля якого річка повертала праворуч. Скелясті береги, звисле склепіння печери — все тьмяно вимальовувалось в якомусь слабкому, але явно золотисто-рожевому світлі. Звичайно, їм тепер не потрібні були ні скалка, ні навіть найяскравіший смолоскип, бо ніякий смолоскип не міг би так освітити навколишній світ, як це спокійне, розсіяне світло, що лилося невідомо звідки. І коли раніше діти його не помічали, то тільки тому, що їхні очі засліплював вогонь скалки…
Еллі переконано сказала:
— Фредді, напевне, тут десь поблизу Країна Підземних рудокопів!
І дівчинка розсміялась перший раз після катастрофи.
— Яке щастя! Я знову побачу любого Страшила, Дроворуба, Лева!..
Фред розсудливо заперечив:
— А ти не помиляєшся? А раптом ми потрапимо в якесь інше підземне царство?
— Ну, скільки їх тут може бути? Ні, це ж у Країні Підземних рудокопів я бачила таке золотисте світло, тільки воно було набагато яскравіше і дозволяло розрізняти деякі предмети.
— Якщо твоя правда, то все! — переможно вигукнув Фред.
— Що — все?
— Кінець твоїм хвастощам! — весело заявив хлопчик. — Тоді і я своїми очима побачу усі дива Чарівної країни.
— Ага, ага, а ось і не все. Я ж їх бачу уже втретє, а ти тільки вперше.
Через дві години річка винесла човен у великий грот, далекий край якого не можна було роздивитися навіть при золотистому світлі. Грот був дуже великий, але все ж не міг зрівнятися з Країною Підземних рудокопів. Тут не було пагорбів, порослих лісом, не було міста…
Зрештою, місто якраз і було!
Неподалік від берега Еллі і Фред розгледіли щось подібне до громаддя споруд, збудованих людськими руками.
— Місто, місто! — закричала Еллі. — Милий Фредді, підемо подивимося!
Тепер, коли в дітей була впевненість, що вони не загинуть та що їхня подорож завершиться благополучно, у них з'явились такі бажання, які не могли виникнути кілька днів тому.
Фред сказав, що навряд чи розсудливо залишати човен на березі.
— А Тотошко? — вигукнула дівчинка. — Хіба це тобі не охорона?
Фред дозволив себе умовити, йому й самому кортіло поглянути на таємниче місто. Діти витягли байдарку на берег, наповнили камінням і прив'язали до неї Тотошка.
— Коли щось, подаси голос! — наказала Еллі песикові.
До очікуваного міста залишалося з півмилі. Дорога тяглась рівниною, заваленою дрібним і великим камінням, і діти час від часу спотикались.
В міру наближення все зриміше ставало, що вони підходять до витвору рук людських.
Безліч споруд височіло, очевидно, на горбі, бо будинки піднімалися кількома ярусами. Все разом узяте нагадувало якесь велетенське гніздо, складене з окремих комірчин. Будинки мали круглу форму і завершувались угорі круглими куполами. Вікон у них не було, але в стінах виднілися невеличкі круглі отвори, можливо, для провітрювання приміщень. Деякі споруди напіврозвалилися, і зрозуміло було, що місто давно вже покинуте.
Підійшовши ближче, Фред і Еллі побачили фортечний мур, висотою приблизно з чотири людських зрости. Дивовижним виявився цей мур. Він весь був вкритий надзвичайно яскравими картинами, яких не могла зруйнувати навіть од вічна сирість підземелля.
Це, між іншим, пояснювалося просто. Картини були мозаїчні, зроблені з найдрібніших шматочків різнокольорового скла часові не підвладного.
Зміст картин був найрізноманітніший. На одній зображався, очевидно, суд царя над підданими. Цар у розкішному вбранні сидів на троні, а підсудні стояли перед ним на колінах, і у кожного на шиї був мотузок. На іншій можна було бачити бенкет, на третій якісь змагання…
Обличчя і постаті людей видались Еллі дещо знайомими. Нібито колись вона бачила таких маленьких опасистих чоловічків з великою головою на товстій шиї, із здоровенними, сильними кулаками.
— Стрибуни! — раптом вигукнула дівчинка і боязко зіщулилась, ніби чекаючи удару. — Пам'ятаєш, Фредді, я розповідала тобі, як Гудвін відлетів на кулі? А ми пішли за порадою до Стелли. І там нам перекрила дорогу Гора Стрибунів, через яку нас перенесли Летючі Мавпи… Тож це саме ті Стрибуни, — закінчила Еллі, — і якщо вони ще тут, то нам непереливки!
— Та хіба ти не бачиш, що тут уже сотні років ніхто не живе? Пішли далі!
Еллі раптом розреготалася.
— Поглянь же, глянь, полювання на Шестилалого! Ну, ти все ще сумніваєшся, що Країна Підземних рудокопів десь неподалік?
На картині було яскраво і мальовничо зображено, як маса маленьких товстих чоловічків нападала зі списами на Шестилапого, а той, піднявшись на задніх ногах, відбивався від ворогів передніми.
Здалеку почувся шалений гавкіт і Фред оглянувшись, вигукнув:
— А ось і вони самі!
ПРИГОДА З ЧОВНОМ
о берега, очевидно на водопій підходила ціла череда Шестилапих, які клишоного ступали короткими сильними ногами. А Тотошко відчайдушно гавкав, і Фред зрозумів, що прогулянка чудовиськ може скінчитися бідою Варто лише їм наступити на човен, і від нього залишать ся друзки.
Фред, махаючи руками, з оглушливим криком помчав до берега, залишивши далеко позаду Еллі. Вона теж бігла щодуху і пронизливо верещала.
Собачий гавкіт і людські крики налякали тугодумних Шестилапих, і вони повернули назад, побігли підтюпцем у якусь бокову печеру, з якої вийшли. Але один з них, що звернув убік, все таки примудрився наступити на ящик, що був на кормі байдарки.
Човен, тріснув, від корми залишилися тільки друзки. На щастя, Тотошко прив'язаний до носового кільця, вцілів.
Діти перелякано позирали одне на одного.
— Що я наробила! — скрикнула Еллі і залилася сльозами. — Навіщо мені забаглося дивитися на це осоружне місто?
Фред утішав сестричку.
— Ймовірніше за все, — мовив він, — до кінця наших блукань залишалося не так вже й далеко. Дійдемо пішки.
— А якщо річка заповнить усю печеру? Адже я дуже погано плаваю.
— Зате я добре, я тобі допоможу, — бадьорився Фред.
Втрата була непоправна, і діти, зібравши все, що вціліло, сумно поплентались берегом. Невгамовний Тотошко, який забув що йому хвилину тому загрожувала загибель, бігав берегом розшукуючи невідомо яку здобич.