Семен Жук и його родичі

Страница 7 из 48

Конисский Александр

— "Цить! ще наплачешся й послі; треба думать: що отсе воно и як?" говорив Бовкун.

— "Ох! думай вже ти, чоловіче! я не здужаю й думать!... Боже-ж мій милий!"

Бовкун прожогом кинувся з хати. По дорозі кого стрів, у всякого питав: чи не бачив хто ёго Одарки? — Чутка, що Бовкунівна у ночи пропала невідомо де и як, підняла на ноги увесь Батурин. Скоілась велика колотнеча: усюди ходили, усюди шукали, усіх питали, — ніхто нічого не чув, ніхто не бачив, не було й сліду ніякого... и всяк рішав по свому: де ділась Одарка. Кинувся Бовкун до протопопа. И протопоп не знав, що діяти и яку пораду дати? чи править молебень, чи панахиду?

-"Шостий десяток живу на світі," говорив протопоп, "а такоі притчі з роду у нас не було. Гм! жива людина пропала... чудне діло!..."

Бовкун наняв кілька верхових; розіслав іх на усі сторони; у вечері й верхові вернулись з голими руками... На дворі у Бовкуна стояла велика сила людей; гомін йшов гучний: хто росказував, як усі колодізі передивились у селі; хто оповідав, що й оболонки ні однієі не минули, — але з усего того виходило одно: пропала Одарка без вісти и слід іі прохолов.

— "Треба ждать," радив Бовкуна отаман. "Вже-ж вона не провалилась крізь землю; якась чутка та проявиться."

Бовкун сидів схиливши голову и мовчав, а Бовкуниха голосила.

---

Другого дня раненько знаєма вже нам кибітка підъіхала до Бовкунового двору. З кибітки виліз Носарев, а за ним и Одарка, блідна як полотно, уся вона тремтіла. Підходячи до дверей Одарка перехристилась и сказала Носареву: "йди ти попереду."

Війшовши у хату, Одарка упала батькові в ноги и хлипаючи проговорила: "Тату! мамо! простіть нас! ми вже повінчані!"

Бовкуни й не стямились! вони своім очам не вірили, ім здавалось, що се якась манія! ім и в голову не прийшла учора думка про Носарева.

— "Простіть нас, простіть нас!" просила Одарка. "На все воля Божа!"

А Бовкуни наче оніміли: тілько дивились одно на другого и мовчали.

— "Се справді — вона, наша дочка, Одарка! Доню! доню! де ти була, чого ти наробила!" проговорила в кінець стара: слёзи ринули у неі з очей и не давали говорить...

— "Так ви вже повінчані!" озвався якимсь чудним голосом Бовкун, тяжко зітхнувши. "Швидко!.. несподівано... Який-ж вас піп вінчав?"

— "Хмілівский! ось и бумага од ёго..." сказав Носарев, достаючи з кишені бумагу.

— "Не треба, не треба!" одповів Бовкун, "я неписьменний, читать не вмію и без бумаги повірю..."

Одарка підвелась, кинулась на груди матери и обідві заголосили.

— "Цитьте!" озвався Бовкун, "годі рюмать, наплачетесь у друге, а тепер послухайте, що я скажу: Слухай ти коробейнику! чув я и знаю, що крадуть гроші, крам, одежу, волів, коней; але не чув, щоб християне крали у батька дітей.. А видно крадуть, коли ти у мене вкрав!... Знаю я, що злодіів карають и позорять, и знаю, що злодія ніхто не захоче мати зятем. Просите ви у мене прощеня! Щоб я простив, се-б то щоб я признав своім зятем — тебе, злодюгу, кацапа, що опозорив мене на весь вік, на увесь світ!... Ні! сего козак не зробить... не покриє козак злодія... Що-ж тобі ще сказать? Йди собі чоловіче з моєі хати, не погань іі... моя хата з роду честна!.. йди з неі! не знай ти мене, я не знати му тебе... от и все!.."

— "Таточку!.. чоловіче!" скрикнули разом и Одарка и іі мати.

— "Цитьте!'' одрізав Бовкун тихіш, поважним, але таким строгим голосом, що зуперечити ёму не можна було. "Тепер слухай ти, Одарко! (він не сказав: дочко!) Позорять діти своіх родителів... се буває, хоч и рідко; але чи позорять же так, як ти нас на старости літ опозорила?! Ти зломала, стоптала отцівску и неньчину волю; ти вразила до дна серце моє и материне; ти показала велику непокірливість, ти обезславила наш честний рід; ти отруіла наше житє; та за таку твою пакість, взять би тебе, накинуть як сучці петлю на шию, та на суху вербу... Пропадай ти, ледача душа!.. За се-б и перед Богом в одвіті не був, — та не зниметься у мене рука... ти моя...." Голос ёго став тремтіть: Бовкун трохи спочив, глянув на Носарева и знов загорів бать-ківский гнів. "На що тобі, Одарко, моє прощенє; моє благословенє? уміла вінчаться без ёго, зъумієш и жить без ёго... Бог тобі судья! він бачить материні слёзи... Ти мені більш не дочка, я тобі не батько! Иди собі небого, прощай!"

— "Татоньку, голубоньку! що хочте робіть зо мною, тілько простіть! не проганяйте не простивши!"

-"Батюшка!" озвався стоячи на вколішках Носарев. "Христос и розбійника простив."

— "Для мене ти гірш розбійника!"

— "Чоловіче! прости іх! нехай вже буде по божому!" заговорила плачучи Бовкуниха. Серце матери не втерпіло.

— "Ні! ні!" твердив Бовкун, "козак слова не ламає."

И нічим не могли умилостивить Бовкуна, не могли звернуть ёго до прощеня. Носареви поіхали з Батурина ні з чим.

А по селу знов понеслась гуторка! знов говорили про Бовкуна, говорили на всякий лад... довго говорили, тай замовкли, й забули. Не забув тілько старий Бовкун.

Носареви наняли собі у Хмілівці кватиру и стали жить мило, приятно, в любови. Одначе ж батьківский и материн гнів тяжким камнем лежав на серці Одарки. Через рік родився у іх син. Носарев ще раз одважився поіхать до Бовкуна просить прощеня и приіхать на христини. Бовкун и в хату ёго не пустив; а Бовкуниха не стерпіла: "Вже як хоч чоловіче!" сказала вона, "а я поіду.'' Бовкун насупився, замислився, одначе не боронив и пустив стару на христини. Боже мій, як зрадів Носарев побачивши тещу у себе в хаті, а про Одарку й говорить нічого!

-"А як нарекли хлопця?" спитав Бовкун свою стару, як вона вернулась до дому.

— "По дідові: Семеном."

— "Нехай росте на здоровє, та щасливий буде!"

Сердився Бовкун на Носаревих и не признавав іх за своіх дітей років зо три, поки не занедужав. Ёму здалось, що смерть вже недалеко од ёго: порадився він з протопопом. Пан-отець порадив простить дітей и благословить. Бовкун послав, щоб приіхали Носареви.

— "Ну Петре и ти Одарко!" заговорив Бовкун, лежачи на постелі и дивлячись милим поглядом на свого унука. "Отсе хлопя та смерть мирять мене з вами. Не хочу нести на той світ свого гніву, не хочу лягти в домовину и зложити руки не благословивши вас!... Тілько от-яка умова: коли ви приймете іі — ви моі діти; а не приймете, ваш гріх. Ви знаєте, що я з покон віку козак и ставлю вам через те козацьку умову. Слухай Петре! зголи ти оту цапину бороду, обріж оті попівскі патли, на віки забудь, що ти москаль, одречись од московских звичаів (тілько од батька та од матери не одрікайся, хоч вони й москалі!), вивчись по нашому балакать и не зовись Носаревим... Продражнили тебе люде Жуком, так ти й зоставайся на віки Жуком... Се ще не все. Ще ось що: покинь свою коробку, своє крамарство... не люблю я отих аршинників.. Лучше по нашому, по украінски: паши землю, сій хліб та кохайся з бжолою... От моя умова... Чуєте?"