— "Ви лікар — так вилічите."
— "Не завжді и лікар поможе... По моёму — нуте, краще до хати."
— "Заспівай, Соню!" сказала Рися, прийшовши в хату.
— "Співай ти, я не хочу."
Джур принявся просить Рисю заспівать. Рися сіла до рояли, ударила по клавишам и заспівала: "в кінці греблі — шумлять верби, що я насадила."
Джур подяковав ій и спитав; чи не співає вона великоруских пісень?
— "Співаю," одповіла Рися "та тепер вже ніяких не хочу; жарко, попросіть Соню."
Соня порилась у нотах и заспівала "Ах! морозъ морозецъ! молодецъ ты русскій."
— "Тепер ваша черга!" пристала Рися до Джура: "співайте."
Джур одмагавса, а далі спитав:
— "Якоі ж вам?"
— "Якоі знаєте... А то, ні!.. тривайте: я співала украінску, Соня великоруску, а ви циганску..."
Усі зареготали, а Німкиня трохи почервоніла.
— "Хиба я циган?" спитав сміючись Джур.
— "Так що, що не циган! аж и Соня не великороссиянка, а співала великоруску пісню."
Джур заспівав дуже добре Мицкевичевого "Воєводу."
Прийшов час обідати. За обідом Рися усе жартовала, усіх смішила.
Пообідавши Жучиха пішла спочить, а Семен, узявши під руку Соню и вийшовши в сад, спитав у неі:
"Як тобі сподобався Джур?"
Соня здвигнула плечима, глянула на Семена и сказала:
— "Ніяк... здається, чоловік розумний."
"Тай годі?"
— "А то ще чого тобі треба?"
"Я хотів би, щоб ти до ёго придивилась добре; ти умієш розгадувать людей."
— "Куди тобі!... На що се тобі?"
"Треба!"
— "Та на що? скажи!"
"Моє діло..."
Соня ще пильнійш глянула на Семена и спитала: "чи не сватать думаєш?" А в серці у неі ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з Семеновоі руки.
"Ні! ні!" одповів Жук... "єй Богу ні! се мені и в думку не приходило."
Вони порівнялись з черешнею, під котрою сиділи Джур, Рися и Німкиня и іли з дерева ягоди. Соня и Семен и собі сіли до гурту. Як ось на доріжці од будинку показалась молодиця уся в чорному, наче черниця.
— "Се удова, дякониха з Куликів; чого се вона йде сюди?" сказала Соня.
Дякониха усім поклонилась, поздоровила Жука з приіздом и сказала:
— "Я до вас: не во гнів вам, Семен Иванович! Поможіть, будьте ласкаві! у мене хлопець не здужає, а я чула, що ви привезли лікаря."
"Та от-же вам й лікар," одповів Жук дяконисі, указуючи на Джура "просіть ёго." Дякониха стала кланяться Джурові.
— "Чим не здужає ваш хлопець?" спитав Джур Дякониху.
— "Бог ёго святий знає: люде кажуть, що крикливці напали, а сама я не знаю, що воно за недуг. Кричить дитина, як не перерветься; вже я й ворожку звала, и виливала вона и зривала,— не помогло... Возила я и в Иржавець, там и акафист правила и оливи давала з лампадки, що перед Бого-матерю горить, — ні що не помогло."
— "Великий ваш син?"
— "Семий год."
— "Що ж болить у ёго?"
— "Не знаю сего! кричить усе, та кричить, та за живіт
береться."
— "Далеко ви живете?"
— "Ні отут зараз за греблею."
— "Добре! ходім."
На полу у дяконишиній хаті сиділо хлопя в одній сорочці, замурзане, не вмите и не своім голосом кричало: "ой живіт болить! ой! ой!" Джур обдивив дитину, узяв пульс, подержав голову, постукав у живіт, у груди и спитав дякониху:
— "Чи не давали ви ёму цитвару?"
— "Ні!"
— "А є він у вас?"
— "Нема, не знаю, чи є у кого и на селі."
Послали до попа — и там нема цитвару.
Джур достав того насіня у Жучихи, одніс до дяконихи и дав пораду, як поіть цитваром хлопця.
На другий день дитина перестала кричать, узялась за іжу и видужала. Дякониха прийшла подяковать Джура и сказала:
— "Правду люде казали, що на хлопця щось наслано: як стали виходить з ёго клубками черви, — то крий Боже!.. Я знаю и хто се заподіяв... се стара дячиха так удружила мені."
"Бач, яка темнота!" говорив Жук Джурові: "Коли дякониха вірить, що на іі сина наслано глистів, так що ж говорить про простий сільский люд!.."
— "Лучше скажи, що говорить про земство, котре не додумається, щоб у кождій волости був лікар..."
V.
Час ишов; Джур жив у Жука: що-дня молодіж іздила або ходила, чи в ліс, чи до женців, або вязальників; гуляла, співала, грала, читала, спорилась про прочитане... усім було весело! Здавалось, що, дивлячись на веселу молодіж, и стара Жучиха молоділа.
Раз якось винявся такий день, що з самого ранку й до пізнёго вечера йшов дощ: калюжі понабігали чималі; про роботу у полі й думати не можно було; навіть без пильноі потреби ніхто й з хати не виходив. Прийшлось и нашій молодіжи просидіть цілий день дома. Стара Жучиха найшла собі якесь хатнє діло и вешталась з однієі кімнати у другу: в одній кімнаті вона знайшла, що біля образа павук заложив собі оселю; позвала служанку Мартусю, показала ій пучкою на павутину и веліла знять; у другій кімнаті Олена Василівна догляділась, що в кутках на долівці пилу багато і знов показувала Мартусі.
— "Мартусю!" говорила вона, "ось подивись, що отсе таке."
— "Де? що-ж там таке?" питає Мартуся.
— "Хиба не бачиш! он — у куточку за грубою... дивись!.. мабуть гречку будемо сіять..."
Мартуся почервоніє, швидче замете пил и скаже: "и де воно береться!.. сегодні своіми руками усюди повитирала..."
Німкиня з Сонею сіли за пяльця и щось вишивали; Джур з Жуком грали у шахи; а Рися сіла було грать щось на рояли, але, взявши кілька акордів, побачила цуценя, свого любимого "Качана", покинула рояль и стала пустовать з Качаном: бігала по салі, дражнила цуценя, а воно, бігаючи у слід іі, гавкало. Далі, наче стріла, підскочила Рися до столика, на котрому стояли шахи, и перемішала на кону усі фіґури.
"Що се ти робиш! Рисю!.." скрикнув Жук; а Джур мовчки підвів голову, глянув на Рисю, здвигнув плечем и тілько всміхнувся.
"Бач, що вона заподіяла!.. яка важна гра була у мене; от-от дав би мата, а вона узяла, та й попсовала! бач!..'' ворчав Жук.
— "Велике діло попсовала!.. начнете и в друге," шутковала Рися. "Єй же Богу не витерпіла: нудно стало дивиться на вас, як ви обидва уперлись лобами у шахи и замислились, мов про що путнє думаєте."
— "Не твоє діло," одповів трохи з серцем Жук.
— "Та годі, годі, не гуди, не сердься... А ви не сердитесь?" спитала вона Джура.
-"Ні! за що тут сердиться?..''
— "От — який ви добрий, не такий, як той Жук... он як гуде: аж губи обвисли."
"Ганна Ивановна," обізвався Семен до Німкині, "візьміть відсіль Рисю та посадіть іі за пяльця або за книжку."