— Мужиків випустили, Олександра того вбили, а арештантів... — тут він уже не витримав і ревне заридав: — За-бра-ли назад у тюрму!..
— Отакої! — засміявся чолов'яга з козацькими вусами. — Коли ті царі та арештанти були, дядьку Семене, а ви парастас по них правите!
— Та вже, надісь, разів би десять ґеґнули до цього году, ~ замислено проказав хмурий дядько в шапці, але Семен Іванович не заспокоювався.
— І не кажи мені! Сидів би, мо, котрий отут і по чарці випив би, а вони їх — у тюрму...
Хтось із кутка запитав:
— А хто ж його вбив, того Олександра?
Семен Іванович помалу заспокоївся, витер кулаками сльози й сердито відповів:
— Да хто ж — з синоду й убили!
Ми давно вже помітили, що в хаті щось не видно господині.
— А де ж Тодоська Микитівна? — запитав Семена Івановича Вадим, але старий Пальоха не зважив за потрібне відповідати на таке пусте запитання. Замість нього широко всміхнулися козацькі вуса:
— Стара в колгоспі свиней доглядає, щоб не перепилися прибутної води. Заливає ж, бачите, так у них там — вроді діжурство.
Нас, як громом, вразила ця новина. Подумати: стара, побожна Тодоська Микитівна, що вік свій випрацювала на свого ледаща чоловіка, ця Тодоська Микитівна, що, як чорта, боялась усякої "комунії", а надто свого крутого мисливця Пальохи, ця Тодоська Микитівна протц чоловічої волі пішла до колгоспу! Ні, таки недовго вже висіти темним Сварогам у хаті старого Пальохи! Тодоська Микитівна — в колгоспі!!!
Дитина коло печі давно вже замовкла, десь зникла Дуня, навіть Семен Іванович міцно захропів на лаві.
Ми лягаємо коло дверей абияк переспати кілька недовгих годин до світанку.
ПІР'Я І М'ЯСО
Ми прокинулися запізно. Сонце крізь вікна давно вже кидає жмутки проміння, а в хаті, як у циганському таборі, — ранковий гармидер, верещать діти, метушаться коло печі жінки, спроквола обертаються чоловіки.
Вадим за своїм звичаєм ляскає по череву мене й Василька.
— Борю! Василю! Ранок уже. Вставайте!
Поважний етнограф безтурботно спав спокійним дитячим сном. Світлий, ріденький чубок його лежав на рядні, як скошений пучок шовковистої степової тирси, рот роззявлений, навколо губ наївна усмішка. Почувши на животі Вадимову руку, він схоплюється, як на ґвалт. Заспані очі перелякано кліпають і нічого не можуть збагнути.
— Що-що? Куди?.. А, вставати!.. Василько позіхає й солодко витягується.
— Та чого там уставати! Лежіть, — кидає, перевертаючись на другий бік на печі, Семен Іванович, але Вадим на це не може пристати. Каже обурено, знизуючи плечима й ворушачи бровами:
— "Лежіть"! Уже ж день давно. Коли ж тоді й полювати?
— Та поспіємо ще, — бурчить невдоволено Семен Іванович, але — нічого не вдієш! — вилазить із свого логовища й він. Семен Іванович сьогодні — мов командарм; весняне полювання на самців — це не осінні мандри болотяним привіллям, тут треба хитрощів і спритності. Треба знати, як під'їхати з хистом; а головне — вміти манити чирок-самців. Без цього на весняному полюванні не вб'єш нічого.
Василь притьмом вбирається й витягає з кишені білого, чепурненького манка, що купив напередодні в мисливській крамниці.
Втративши за ніч хміль у голові, Семен Іванович утратив чомусь і пошану до Василевих окулярів та краватки й каже йому на "ти":
— А дай-но сюди!
Він грубо бере з Василевих рук манка, скептично оглядає з обох кінців, бере в рота й двічі крякає.
— Викинь його к чорту! То — дурне...
Семен Іванович рішуче забракував фабричну профанацію манка й недбало кинув на стіл розчарованому Василеві.
— Ну, а шкалик, Володимире, є? — безпосередньо вдався він трохи м'якшим голосом до Вадима. Вадимові не дуже до вподоби такі ранкові претензії старого Па-льохи, він щось бурмотить незадоволено, що, мовляв, ми гадали зробити це на Дніпрі, коли снідатимемо, але мусить скоритись і витягти з ягдташа півлітра. Семен Іванович одним духом надпив чверть пляшки, крекнув і, не закусуючи, виходить надвір.
Нашу бригаду він поділяє на дві частини: Василька повезе молодий мельник Микита, а я з Вадимом лишаюся в одному човні під орудою самого Семена Івановича. Всі наші оперативні плани й пропозиції він заперечує одним-однісіньким, але досить промовистим аргументом:
— Та-а-а!... — Мовляв, що там варнякати пусте! Він мовчки виносить із клуні хиста з лози й соснового гілля (десь уже Семен Іванович, видно, розговлявся на качки!) й коротко наказує нам:
— Лізьте!
Воно не дуже приємно бути зв'язаними у рухах і планах хистким човном Семена Івановича, та що ж робити. Перед нами — скільки око бачить — суцільна водяна площина. Наш улюблений острів Козлиху, Щучині болота, Морхову й усі луки геть аж до дальнього Пожар-ського бору затопила вода. Все захопив Дніпро, й тільки де-не-де стирчать над водою верхівки лоз, що вкривали раніш піщані пагорки.
Коло Микитиного човна метушиться Василько. Він навертає там якогось страшного, як справжній курінь, хиста й засипає Микиту жменями безконечних похапливих запитань. Микита довго намагався потрапляти з відповідями, аж поки не збагнув чогось по-своєму й злегка став брати верх над новим чудернацьким мисливцем. Він мовчки зробив маленького, як слід, хиста, посадив туди заклопотаного метушливого Василька й одштовхнув човна від берега.
Лине повз очі бистрй, крутить і шарпає нашого човна, тягає за собою на низ, але Семен Іванович, як міфічний Харон, спритно скеровує благеньким, надтріснутим веслом човна вперед проти течії і хвиль. Не вірить-ся, що тут, де ми пливемо, знову будуть влітку довгі піщані коси, луки, мілкі протоки... Ми не пізнаємо нашого сумирного Дніпра. Це не він — тихий, лагідний, давно приборканий, а — збунтована, повстала Міссісіпі, що суне вал за валом і ось-ось зірве геть захоплені хати й повітки.
Ми під'їхали до крайніх хат. Пожильці давно вже повтікали відціля, й людські житла стоять спорожнілими пустками, як по якійсь страшній катастрофі. Чудно воно продиратися човном між гіллям верб, що рясно вкрите пухнастими білими котиками, й заглядати в затоплені до половини вікна, де бачиш воду по цей бік шибок і по той, унутрішній, у самій хаті.
Семен Іванович прибив човна до чиєїсь повітки й рішуче поклав усередину весло.