— Діду! — кричу я вниз. — А де ж Козача гора?
— Гей, гей, хлопче! Була Козача гора, та пішла за водою. За три дні її геть-чисто всю одгризло...
Чи не символіка — весняна вода змила, кінець кінцем, і стару Козачу гору!..
Он і Семенова хата. Тільки — що за диво? Невже таки справді завалилася древня, підперта збоку двома кілками, благенька Пальошина повітка? Так, і її поніс на низ разом з Козачою горою Дніпро. Вже не садитиме цього року Семенова Дуня своїх чорнобривців і віниччя: берег підступив до самої хати.
У Семеновій хаті, дарма що ніч, незвичайно людно. У душних випарах людських тіл і важких хмарах махор-чаного диму блимає під стелею гасівка. Десь кричить дитина. На печі, на полу, на долівці лежать покотом люди й густо хропуть. Тільки й вільного місця, що на лаві під вікнами, та й там сидить, широко розкарячивши ноги, у білій сорочці, білих штанях, сивий, як молоко, дід з двома білявими хлопчатками.
За столом під темними, аж чорними від довгих літ образами сидить з компанією Семен Іванович і п'є горілку.
— Здорові, Семене Івановичу! — нахиляє під одвірком голову Вадим і широко ступає до хати. — Гостей у вас сьогодні, нівроку!
— Та отож, як казав дурний Рибко, — гостями хоч греблю гати, — озивається відкілясь від печі, сміючись, Дуня й зацитькує чиєсь затушковане у велику хустку немовля.
Семен Іванович каламутно глипнув на нас і, як завжди, поважно, ніби зласкавившись, подав нам через стіл свою довгу, жилаву руку.
— Нового мисливця привезли вам, — рекомендую я Семенові Івановичу Василя.
Рогові окуляри і якась зашморгала потерта краватка на Василі, видимо, таки справили певне враження на старого Пальоху, бо він закректав і навіть трохи підвівся з-за столу до Василя. Привітався з ним несподівано на "ви".
Наш прихід порушив на хвилину п'яну розмову під древніми намальованими богами в кутку. Широкоплечий, опасистий чолов'яга з світлими козацькими вусами голосно пояснив нам причину такого пізнього, дивного банкету.
— Так що вроді кінець Сваром'ю вийшов! Знесе його Дніпро к чортовій матері. Так оце — щоб не мокро в животі було...
— То чи не краще б загату поставити? — каже Вадим, здивовано ворухнувши бровами.
— На чорта! — визвірився з-за столу розіпрілий, п'яний уже Семен Іванович. — Чи воно ж моє, щоб ото гатити ще?
— Так і вашу ж хату знесе, — заперечує Вадим.
— І хай знесе! На чорта вона мені здалася, та хата! — затявся уперто Семен Іванович, а тоді нетерпляче до товариства: — Ну, будьмо!
І чарка миттю перехилилася в його рота.
— Позганяло народ! — промимрив хмурий дядько в насунутій на брови шапці. — Тільки Пальошина хата й держиться, а то ввесь куток затопило. Бач, скільки пото-плеників! — кивнув головою на долівку.
— Так що це — з онуком, значить, вітати? — питає Вадим Семена Івановича, щоб перейти на іншу, мирну тему.
— Де?.. — вилупив баньки Семен Іванович.
— Та в Дуні ж...
— Таке! Вона своє байстря в гброді скинула, то — Зі-ньчине.
Василько заклопотано, як дитячий лікар перед операцією, підходить до Дуні.
— Ой мале ж яке! Слух-слухайте, а ви того, розв'яжіть його. Йому ж дихати нема чим...
— Не здохне! — всміхається Дуня і, не панькаючись, як дубового чурака, загойдує неспокійну дитину.
— А де ж вона... та Зінька? — питається Василько, бігаючи очима по кімнаті.
— Повіялась десь. То така вже ненатленна! З неї і мати, як з клоччя батіг! — не злюбила чомусь свою сусідку Дуня й свариться на дитину: — Чи не сказилося щеня? А мовчи!
Від чорних, хтозна-коли намальованих невправним мазилою Пальошиних богів попід низькою стелею, від синього мороку махорчаного диму й нарешті від покош-латої голови із злиплим, як клапті повсті, волоссям дядька Семена віє Поліссям, давньою давниною, Сварогом...
Під богами кружляє єдина на всю хату чарка й чути безнастанне "будьмо".
— Сідайте ж! — гукає на нас Семен Іванович і, підсуваючи миску здоровенних, темних вареників в олії, ще й присипаних для чогось цукром, каже:
— Пребуйте!
Ми чемно відмовляємося, запевняємо, що вже вечеряли на пароплаві, але Семен Іванович ухопився за своє й не відстає від Вадима:
— Та їж, Володимире! Тебе й за вуха не відтягнеш від них, тільки попребуй!
Бідному Вадимові, що сидів ближче до столу, випало бути спокутною жертвою за нас трьох, і він, перемагаючи відразу, похапцем ковтає, як якісь бридкі ліки, страшні Пальошині ласощі.
Пальоха заспокоївся і, плутаючись язиком, вертається до перерваної розмови.
— ...Дак ото, значить, цар Олександр Втбрий і взяв собі бабу з Германії. Цариця приїхала в Росію, подивилася та й кае: "Не наравиться мені, що у вас мужики служать і тобі, і панам; вроді, сказать, два хазяї; у нас, у Германії, такого нема. Тра так зробити, щоб ти один хазяїн був". Дак ото цар, значить, сів та й думає, як би оце його так змикитити, щоб селяни служили тільки йому самому. Думав він ото, думав, а тоді взяв бомажку та й написав у синод приказ такий, щоб німедленно ослобо-нить, знацця, всіх невольників.
Ну пани в синоді прочитали той приказ і кажуть: "Якщо цар требує, то так і зробимо". Та взяли й повипускали арештантів з тюрми і бомагу підписали.
Пішов ото ввечері цар на проходку, коли дивиться, а по городу арештанти гуляють з баришнями. Дак він побіг у синод і кае: "Я не тих арештантів казав ослобони-ти, а ваших, тих, що ви держите, — хрестян, сказать, мужиків!"
О! Побачили пани, що цар, виходить, вроді обдурив їх, та що ж ти зробиш: сам цар приказав! Ну, вони тоді й випустили, знацця, мужиків...
Семен Іванович тьмяно поглянув перед себе й побачив недопиту чарку. Щодо цього, то він, як один барбю-сівський герой, не любить ні порожніх чарок, ні повних: коли бачить порожню чарку, він її миттю наливає, коли ж бачить повну — миттю випиває.
— Ну, будьмо!
Ця чарка не стала йому в горлі, він легко перехилив її, як і багато вже чарок цього вечора, проте вона перейшла, видимо, міру. Сп'яніння старого Пальохи було вже в тій стадії, коли треба не оповідати, навіть не співати, а конче виплакатися. Хоч би там що, а заплакати! З будь-якої приключки ридма ридати! І Семенові Івановичу стає раптом щиро шкода тих бідолах арештантів, що їх Олександрова поліція почала, за його розповіддю, заганяти назад до тюрми... Старий Пальоха схилив у тяжкій задумі голову на руки й зітхнув: