— Та що ж то — самі свого сина вбили, чи як? — спитав хтось у гурті, а знайомий уже зачудований голос вигукнув:
— Ти диви! Самі батьки!..
І знову жінка в хустці пояснила:
— На суді мати все розказала, як і що. Коли син заснув ото, старий і каже до неї: "Таке добро і щоб пішло кудись з хати?" — "Нам би його й довіку вщерть стало!" — одказала стара й рукою гладить хустку, кофточку, сувій сукна. "Ну, так треба діло робити, — і наказав їй: — Наготуй води, щоб було руки чим одмити зразу..." — "А як дізнається ж хто?" — боїться стара. "А хто знатиме? Приїхав увечері, а поїхав удосвіта, був та й нема, а хто він і звідки — нам не казав. Подай сокиру". Дала вона йому сокиру, а сама труситься й очі долонями зату-ля... Підійшов тихцем старий до полу та й гахнув подорожнього по голові. Той тільки ногою дриґнув і захарчав...
— Самих би повбивати таких! — сплюнув і закрутив цигарку кремезний чолов'яга.
— Вісім год доперу * дали старій, а старого й на суді не було. Так ото він стерявся того вечора, що вже й не прийшов до розуму. Невдовзі й помер у лікарні в Києві...
Ще довго обговорюють у гурті не чувану досі сільську драму, до мене ще долітають у напівсні чиїсь слова: "От що робить мучество!" — і я сам собі розтлумачую: "мучество" — це від "имущества", майно, значить; на якусь мить думка зачепилася за сокиру, якою старий батько вбив сина, а далі й це зникає... Лиш доймає спину холод і збоку тріщить щось... Та це сухе, намерзле гілля тріщить на кущах, бо очманілий з переляку кінь раз у раз наскакує на них, і якби він був запряжений не в ґринджоли, а в звичайні сани, ми б уже не раз перекинулися...
Цупкий мороз скував нічний ліс, такий густий і непролазний, як у Болшові. А тут ще сніг, струшений з гілля, сиплеться мені за комір, і від того стає спині ще холодніше, аж я здригаюся. А кінь хропе* й необзир мчить навіженим чвалом через малі сосонки, шипшину, глід... Чого він злякався? Чи того сучкастого куща, що, як кістяк, простер до нього свої обійми над білою пеленою? Чи зайця, що сам шерехнувся від нього на узбіччі дороги? Чи тої падучої зірки, що нараз яскраво спалахнула в зеніті й обвела сріблястою дугою половину зоряного неба? Але ж зірки миготять скрізь: і високо вгорі між деревами й навіть зовсім низько — між кущами. "То не зорі, — каже пошепки Семен Пальоха. Він сидить у ґринджолах спереду й чимдуж лупить пужалном по кінських крижах: — То вовчі очі горять, Барисе! Підпусти ближче й стріляй у переднього. Вовча зграя — це тобі не факт, а роздеруть на клапті, як не влучиш!.."
* Д о п р — будинок примусової праці.
Я вже й сам бачу, що ті зірки над снігом — занадто рухливі. Вони мчать назирці за нами, і вже видно он
на галявині, куди ми вискочили з чагарів, тулуб здоровенного вовчища. Він випередив інших і мчить просто на наші ґринджоли... Тремтячими руками я всуваю в обидві цівки свого "заувера" патрони з картеччю й вицілюю здоровенний темний жмут з двома мигітка-ми-зірками. Постріл! Ґринджоли кинуло вбік, захропів кінь, а жмут більшає, наближається, я бачу вже хижі ікла й висолоплений язик... Стріляю ще раз і заплющую міцно очі. Пострілу не чути, лиш віддало в праве плече. Якщо я й тепер не влучив, вовк зараз настигне край ґринджол. Де сокира? Та сокира, що нею старий батько вбив сина? Я мацаю по намощеному в ґринджолах сіну й не знаходжу її... З передсмертною тягучою мукою я поволі розплющую очі й легко зітхаю: вовка перед очима нема, лиш темна пляма на снігу все далі й далі лишається позаду. Диво давнєє! Вовча зграя кинула нас і люто шматує підстреленого вовчища, що біг попереду... Я не йму віри очам: вовки загризають вовка?! Та мене термосить за плече Пальоха: "Барисе! Чуєш, Барисе!.."
Я розплющую очі й бачу, що то не Семен Іванович, а Троша мене будить:
— Вставай, Борисе, пароплав підходить.
Справді, пароплав уже наближається до Сваром'я й люди на березі сквапно закидають наперебесаги клунки та кошики, щоб дертися спущеними на піщаний берег сходнями. Я підводжуся, але все ще не можу очуматися. Ні ночі, ні Пальохи, ні лісу, ні вовків... Уже ранок, і багряне сонце сходить над дальнім По-жарським лісом, і, наче вітаючи його, двічі хрипко гуде пароплав.
І нараз мене всього проймає радість буття. Тиха, але така велика, що я полегшено зітхаю і питаю сам себе: невже минула ніч і зійшло сонце? І невже-таки на вовчих зубах не моя кров, а вовча?..
Пароплав дає третій протяжний гудок. Хвала життю!
Епілог
ПАНТАРЕА
Самому собі присвячую
"Панта pea — все минає", — сказав дві з половиною тисячі літ тому грецький мислитель Геракліт, і мені треба було прожити шістдесят п'ять років, щоб збагнути, нарешті, неперейдену істину цих простих слів.
Все минає... Нема сьогодні серед живих ні Троші Михайлівського, що знадив і навчив колись мене полювати, ні Вадима, мого нерозлийвода мисливського приятеля, ні метушливого Василька, жертви моєї мисливської пропаганди, нема вже й Максима Тадейовича Рильського, а два земляні горбочки на сваромському цвинтарі давно замирили Семена Пальоху з жінкою Тодоською... Навіть самого Сваром'я — нема. Від нього й тих часів, коли я полював там, мене відокремлює не тільки три десятиліття, а й води Київського моря, що поглинули і село, і луки, й озера та болота.
З усього Пальошиного роду лишилася тільки Дуня, а з мисливського натовпу, що перейшов через стару Па-льошину хату на Козачій горі, — я один. І вйке не полювати приїздив я торік до Сваром'я, бо вполювали й мене роки та життя, а — тільки глянути на ті місця, де я ходив колись молодим... Не обминули й Сваром'я ні літа, ні лихоліття. Зазнали сваромці і війну з окупацією, і всякого лиха, t замість села, що видовжилося колись по Дніпровому берегу й подалося далеко в поле, стоїть тут і там три десятки нашвидкуруч побудованих хат, а між ними де-не-де піниться білою кашкою серпоріз, беззвучно подзвонюють синіми дзвіночками зозулині чобітки й рожево усміхаються брат-і-сестра, раді, що їх вітром занесло сюди між люди з близьких лук.
Сиділи ми з Дунею в її маленькій хатині, що зіп'ялася на белебень подалі від Дніпра, який давно вже підгриз і Козачу гору, і батьківську хату на горі і все пнеться далі в село. Розповідала мені вже не сміхотлива колись Дуня, а хоч і досі струнка й довготелеса, та все ж уже — баба Явдоха, як помер її батько Семен Іванович